Це – мій тато, Валерій Шевчук. Відомий письменник, фактично класик, лауреат Шевченківської премії і десятків інших премій, почесний доктор Могилянки і ще декількох університетів, кавалер якихось там орденів і т.д. і т.п.
Він радіє сонцю і тому, як гарно відкидають дерева тіні на сніг у парку, бо він вперше за місяць вийшов на прогулянку. Дарма, що пройти зміг тільки якусь сотню кроків…
Це – кімната у будинку ветеранів сцени, де він мусить зараз жити. Персонал до нього дуже привітний, намагаються зробити все, що можна, але це чужа кімната, де є одна-єдина книжка. Для нього, завзятого книжника…
Це – елітний житловий комплекс у Києві, де живе Юліана, моя сестра, яка прийняла одноосібне рішення про його розміщення в пансіонаті, при наявності житла у Києві. За відкритими даними ріелторів, її квартира коштує від $275 000. Що не завадило їй оголосити збір коштів на лікування батька, з яких не дозволяє навіть копійки витратити на додаткові обстеження і професійний догляд… Як і не дозволяє мені щось робити, бо у неї документи і якимось дивом оформлене опікунство… Але собі дозволяє приїжджати і влаштовувати батькові скандали, коли він проситься додому…
«Я просив її, нехай мені знайде десь в Києві чи в Житомирі якесь місце, чи відтворити те, що було. Тобто це як пропозиція, я не вимагав це. А вона що сказала? Вона розсердилася, сказала, що це нікому не потрібне… У мене дике відчуття самоти. Що я в цьому світі не потрібний. І я в цьому світі вже нічого не зможу навіть зробити. Я все життя своє старався щось для людей зробити. Але це, що ти мені показала [я довго читала йому коментарі людей в інтернеті], то це мене здивувало. Бачиш, люди все -таки розуміють мою творчість, шанують її, значить. А вона бере і по-варварському знищує мене». Це дослівна цитата, у мене таких немало записано… (https://drive.google.com/…/1ZrdpC-DuBQn…/view)
Я не знаю, хто і що може переконати змінити рішення. Я б’юся об стіну, але не маю розв’язання проблеми… Я хочу, щоб він жив…
Прошу про допомогу і розголос. У мене немає рішення…
донька Валерія Шевчука
Вале́рій Олекса́ндрович Шевчу́к (нар. 20 серпня 1939, Житомир) — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко. Молодший брат письменника та радянського дисидента Анатолія Шевчука.
Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення школи у 1956 році хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати у Львівський лісотехнічний інститут. Вступити не вдалося, тому він повернувся додому. Працював підсобним робітником під час ремонту Житомирського сільськогосподарського інституту. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода — український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя».
У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958 р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В. Чумака) і «Молодь», писав вірші, з 1960 р. почав писати новели.
У 1961 р. дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі. Навесні 1961 р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться»[1]. На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.
У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна». Деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна — «Вона чекає його, чекає» — була навіть пізніше екранізована[2].
Після закінчення університету Валерія Шевчука було відправлено до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія». У листопаді був призваний до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.
Повернувся додому у 1965 р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі[3].
У 1966 р. закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи.
У 1967 р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.
У 1969 р. він написав повість «Золота трава” і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980 р. і зробив остаточну редакцію в 1983 р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань.
У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». Протягом 1979—1999 pp. Валерій Шевчук видав книги:
«Крик півня на світанку» (1979);
«Долина джерел» (1981);
«Тепла осінь» (1981);
«На полі смиренному» (1983);
«Дім на горі» (1983);
«Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984);
«Барви осіннього саду» (1986);
«Три листки за вікном» (1986);
«Камінна луна» (1987);
«Птахи з невидимого острова» (1989);
«Дзиґар одвічний» (1990);
«Дорога в тисячу років» (1990);
«Панна квітів» (1990);
«Із вершин та низин» (1990);
«Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т., 1994);
«У череві апокаліптичного звіра» (1995);
«Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996);
«Жінка-змія» (1998);
«Юнаки з вогненної печі» (1999);
«Біс плоті» (1999) та ін.
З 1988 р. Валерій Шевчук — ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України.
На сьогодні В. Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».
Родина: дружина Неоніла (нар. 1943), доньки Мирослава (нар. 1968) та Юліана (нар. 1972); внук Богдан (нар. 1997).
У квітні 2021 року Людмила Зубко презентувала у рідному місті письменника книгу «Стежка в траві. Житомирська сага». Місцева громадська організація у 2020 році взяла на себе друк твору, тому наразі книга з\’явилася у бібліотеках і містяни зможуть безплатно її прочитати.[6]
Хвороба
14 січня 2024 року НСПУ повідомила про збір коштів на лікування письменника. Він тимчасово проживає у Будинку ветеранів сцени та проходить регулярні стаціонарні лікування.
Валерій Шевчук вважається одним з фундаторів Житомирської прозової школи. У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.
Валерій Шевчук є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури. Також він працює над актуалізацією старокиївської літературної тематики та літератури середньої доби: роман «На полі смиренному» (1982), роман-есей «Мисленне дерево» (1986), упорядкування в перекладах на сучасну літературну мову збірки любовної лірики 16-19 століть «Пісні Купідона» (1984), «Літопис Самійла Величка» у журналі «Київ» 1986—1987 рр. та інше.
