Є РОДИНИ, яким випало тяжке випробування долі: у них народилася дитина із вродженим невиліковним психічним розладом. Сьогодні таким сім’ям держава надає кваліфіковану допомогу. Створено державні дитячі реабілітаційні, лікувальні та інклюзивні центри. Фахівці, що в них працюють, роблять усе можливе для психічного та фізичного розвитку дітей з особливими потребами, набуття ними необхідних життєвих навичок. На жаль, після того, як такий хлопець чи дівчина досягає повноліття, держава залишає їх сам на сам зі своєю хворобою. Тоді як більшість із них за розумовим розвитком назавше залишаються на рівні дитини.
Близько 70% українців з особливими потребами працездатного віку не мають роботи. Тридцять років тому в Коростишеві на Житомирщині було створено громадське підприємство «Центр соціально-трудової та професійної реабілітації інвалідів». Головна мета його роботи — допомогти людям з обмеженими можливостями перебувати в соціумі, відчувати себе потрібними. Міська рада відвела для центру просторе, світле, тепле приміщення. Придбали обладнання, не нові, але зручні меблі. Наше підприємство намагалося виживати самотужки, без державного фінансування. Найголовніше, що у всіх було велике бажання працювати!
Однак… В Україні постійно відкриваються підприємства, засновані громадськими організаціями інвалідів, але, пропрацювавши два-три роки, практично всі вони закриваються. Бо, по-перше, не мають стабільних замовлень на свою продукцію, а по-друге — їх ставлять на один рівень із бізнесом. Але це не бізнес, а спосіб виживання, два різні всесвіти.
Ми трималися на плаву, допоки виконували замовлення з пошиття постільної білизни для державних установ: Житомирської обласної клінічної лікарні ім. О. Ф. Гербачевського, Житомирської обласної психіатричної лікарні, Київського психоневрологічного інтернату, Київського центру репродуктивної медицини, Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, дитячих освітніх закладів району і області.
Проте запровадження системи електронних закупівель витіснило нас із ринку. Ми намагалися працювати через «Рrozorro», але програли всі тендери. Як результат — господарська діяльність підприємства паралізована. Із тридцяти працівників залишилося сім.
Ми написали сотні звернень до депутатів Верховної Ради, в Мінсоцполітики, Мінекономіки, благаючи не забирати в інвалідів роботу, яку вони можуть і хочуть виконувати. Звідусіль отримували довгі відповіді про те, як держава піклується про людей з особливими потребами. Однак — жодної конкретики про допомогу нашому центру. В одному з листів була пропозиція на кшталт «давайте призначимо вашим працівникам яку-небудь соціальну виплату і забудемо про вас». Але нам не потрібні подачки, ми самі спроможні заробляти, просто допоможіть нам стати конкурентоздатними, забезпечте ринком збуту. Ми можемо виготовляти 5 тисяч комплектів постільної білизни на місяць.
Приїздили депутати Верховної Ради, наобіцяли купити швейні машинки, поміняти меблі, знайти замовників. Проте далі балачок діло не пішло…
Із підприємств, організацій, установ збирають 4% адміністративно-господарських санкцій за незабезпеченість працевлаштування осіб з особливими потребами. Це діюча державна програма. Чому ж ринок збуту для підприємств, створених громадськими організаціями інвалідів, також не зробити державною програмою? Дозвольте таким виробництвам реалізовувати продукцію поза платформою електронних закупівель. Розробіть і впровадьте державне замовлення для підприємств, де кількість інвалідів, що мають основне місце роботи, становить не менше ніж 50% середньооблікового числа штатних працівників. Існує чимало державних установ, яким постійно потрібна наша продукція: лікарні, інтернати, сиротинці, центри реабілітації…
Хочемо, щоб можновладці нарешті нас почули. Для нас працювати означає жити! Ми такі ж, як усі, лише трішки інші.
директор «Центру соціально-трудової та професійної реабілітації інвалідів».
м. Коростишів
Житомирської області
