Дещо про церковного “хресного батька” Бориса Тена та його суворого “поетичного вчителя”. Про них якось не дуже говорять…
У 1923 р. єпископа волинського та житомирського Степана Орлика (1891-1938) губернський суд за те, що той начебто «систематично проводив із амвона церкви контрреволюційну агітацію», засудив на два роки позбавлення волі. Житомирські автокефалісти вимагали звільнення свого владики. З цим доводилося рахуватися владі. І вона пішла на звільнення єпископа. Водночас він дав згоду на секретне співробітництво з радянською спецслужбою – Державним політичним управлінням (ДПУ). Однак, як випливає з його подальшої судової справи, «гр-н Орлик явно игнорировал выполнение поручаемых ему заданий, утаивал от органов ГПУ (мається на увазі ДПУ – П. К.) известные ему данные о контрреволюционной деятельности тех или иных лиц с одной стороны, а с другой – сообщал различного рода провокационные сведения, чем вводил в заблуждение органы ГПУ» .
У таких непростих умовах, в 1923 р., Степан Орлик висвячує на ієрея Миколу Хомичевського (згодом той став протоієреєм) . Робить це він для того, щоб автокефальна громада Житомира не лишилася без пастирської опіки й мала свого священика. Сама ж доля Степана Орлика була трагічною. Йому довелося звідати й «красоти» концтабору на Соловках, а в 1938 р. його розстріляли за «контрреволюційну діяльність».
За зв’язки з таким «контрреволюціонером», як Степан Орлик, Борису Тену довелося поплатися. У зв’язку зі справою цього єпископа його арештували й засудили до шести місяців умовно . Однак це не залякало Бориса Тена. Він продовжував виявляти чималу активність. Як священик і церковний діяч він продовжував розбудову парафій УАПЦ на теренах Східної Волині, проводив богослужіння, здійснював церковні обряди.
На непростий для Миколи Хомичевського 1923 рік припав його «великий поетичний дебют». Загалом Борис Тен виявляв інтерес до поетичної творчості ще раніше. З цього приводу він писав у своїх спогадах: «Перше моє знайомство з літературно-мистецькими колами припадає на самий початок двадцятих років, коли я мав уже деякий творчий набуток. Іменами Блока, Верлена, Тичини, Уітмена, Єсеніна визначалися мої поетичні уподобання. Химерним сплетінням ниток, що простяглися від тих яскравих поетичних індивідуальностей, позначилися і мої перші літературні спроби, що виразно тяжіли до верлібру…» Тоді Борис Тен відвідував літературно-музичний салон сестер Копчанівських. Це був осередок, у якому збиралися місцеві поети й прозаїки. Тут він, за його ж словами, «віддав на суд товаришів свої перші поетичні опуси». «Деякі з них, – згадував Борис Тен, – покладені на музику М. П. Гайдаєм, виконувала на наших зібраннях Нара Ковальчук, згодом моя дружина». Однак Тоді ж Борис Тен зазнав гострої критики з боку поета Якова Савченка. І ці критичні зауваження, за його словами, «примусили мене дати собі «Ганібалову клятву», якої дотримувався дуже довго: «стискаю сам собі руку – нічого не дам до друку»».
Схоже, критика перших поетичних спроб Бориса Тена пішла йому на користь. Тим паче, що він мав суворого, але кваліфікованого критика. Тут варто сказати кілька слів про Якова Савченка (1890-1937), якого згадує Борис Тен. Це один із представників «розстріляного відродження». На початок 20-их років він уже був знаний як поет. Перший свій вірш Яків Савченко опублікував у 1913 р. у Львові. Публікувався в журналах «Шлях», «Літературно-науковий вісник», «Універсальний журнал», «Мистецтво», «Глобус», «Життя й революція», «Гарт». Певний час жив у Житомирі, де працював у видавництві «Струмок». У цьому ж місті вийшла його збірка «Поезії, кн. 1». 1921 р. побачила світ друга поетична збірка Якова Савченка «Земля». Опісля того він поетичних книжок не видавав, хоча й публікував окремі вірші в періодиці. Став відомим як літературний критик.
Яків Савченко перебував під впливом французького та російського символізму. Зрештою, його вважають одним із засновників цього напрямку в українській літературі. Став він символістом тичинівського типу з його неоромантикою і революційною патетикою.
Життя Якова Савченка скінчилося трагічно. Він зазнав репресій у середині 30-их років, а в 1937 р. його розстріляли.
До речі, як уже говорилося, Борис Тен серед українських авторів виділяє саме Павла Тичину, твори якого визначили його поетичні уподобання. Чи не дався тут знати вплив Якова Савченка?
Принаймні можна говорити, що цей поет і літературний критик змусив Бориса Тена серйозно працювати над своїми поетичними творами. Й лише відточивши свою майстерність, він вирішив порушити «Ганібалову клятву» й дати один свій поетичний твір до друку.
У журналі «Червоний шлях» у 1923 р. опублікували його вірш, підписаний псевдо «Борис Тен». Про символізм цього псевдо вже велася мова вище. Однак варто навести міркування з цього приводу знаного українського поета Дмитра Павличка, який писав: «Псевдонім народився як витівка поліглота, що розбив на два слова скеіфську назву Дніпра і зробив собі з них ім’я та прізвище. Оскільки та назва взята в Геродота, Микола Хомичевський вважав себе грекізованим, начебто ближчим до Платона і, звичайно, – до вже тоді уривками читаного в оригіналі Гомера. Можливо, на утворення псевдоніма вплинуло й те, що в слуховій пам’яті молодого поета жило ім’я французького історика й теоретика мистецтва Іполита Тена, праці якого майбутній Борис Тен міг читати не лише в перекладі О. Барвінського, виданому у Львові 1902 року, але й в оригіналі. Отже, ім’я, що його прибрав собі жартівливий житомирянин, – чисто слов’янське, а прізвище – французьке (може бути й польським, бо польською «тен» означає «цей»), та разом вони звучать як старогрецьке (скіфське) слово, значення котрого заторкує найемоційніші центри кожного українського серця – Дніпро! Багатоповерхова філологічна забава обернулась на пастку – легко ж назватись іменем ріки, що символізує невмирущість українського народу, але важко виправдати працею і талантом це священне ім’я».
Звісно, використання псевдонімів у той час було річчю поширеною. Для багатьох авторів підписуватися оригінальним, вражаючим псевдонімом було і модою, і своєрідною рекламою. Проте для Миколи Хомичевського, який вирішив підписати псевдонімом «Борис Тен» свій перший опублікований вірш йшлося не лише про те. Вірш же публікувався у журналі, що мав, попри різні нюанси, радянське спрямування й видавався при підтримці владних структур. А Микола Хомичевський був активістом «контрреволюційного» автокефального руху. Тому його справжнє ім’я було небажаним на сторінках журналу. Довелося вдатися до псевда.
У його використанні можна побачити і своєрідне пристосування до умов радянської дійсності, намагання «заховати» себе, щоб мати змогу діяти. Таке «заховування» стало «другою натурою» Бориса Тена. Він приховував чимало моментів зі свого життя, був обережний у спілкуванні з людьми – особливо тими, які викликали в нього непевність.
