ПОЕЗІЯ. Я вже старий. Старий, як той горіх…

Я вже старий. Старий, як той горіх,
Що посадила мама при нагоді.
Я би пішов … у вічність … якби зміг,
Але дійти б до фіртки у городі.
Та де ж мій сад? Народе, де ж мій дім?
Вікно моє? І двері? … Плачу, плачу …
Ходім зі мною, людоньки, ходім …
Ведіть мене, бо я погано бачу.
Нема … Нема … Лиш вітер й чорний дим.
Згоріло все, покрилося золою.
Якби ж зміг стати знову молодим,
То я б пішов, як і колись, до бою.
Минулося … Усе болить, болить …
Молитися й чекати, Боже, смерти.
Та що тепер нещасному робить?
Ні жити не дають, ані померти.
Мені б лишень, хоч трішечки тепла,
Крихітку хліба, й прилягти у тиші.
Що я любив – те знищили до тла.
Де спав колись – тепер скрегочуть миші.
Кому ж я, Боже, нині завинив?
І де мені подітися в цім світі?
Увесь свій вік тут працював і жив,
Тепер один – без хати і в лахмітті.
Війна не має віку і жалю,
Не вміє вбивця комусь співчувати.
Я ще живий … Живий, та не живу,
Як той горіх, що посадила мати.
Pavel Hordienko