Цю історію в N-ському окремому батальйоні Житомирської бригади ТРО, напевно, знають усі: від солдата і до самого, до захмарного керівництва.
Вперше я почув її від заступника комбата Валерія С.. Потім мені декілька разів переказували її і інші військовослужбовці. Я відмічав про себе майже дослівну схожість їхніх розповідей, але не надавав тоді цій схожості особливого значення, можливо, так і повинно бути у згуртованому колективі?
Історія ця здавалася мені тоді безхитрісною і грубою, як армійські берці і в той же час, неймовірною, як голлівудський бойовик. Але, менше з тим, ось вона.
Боєць механізованої роти Ігор Луценко, позивний «Акустик», на одній з позицій біля окупованого Бахмуту, тривалий час вів бій з окупантами. У самий розпал бою, у нашого воїна раптово заклинив автомат. Неймовірно, але в ту ж саму мить російський солдат, який був ближче за усіх до Ігоря, теж припинив вогонь, в нього так само заклинила зброя. Тоді, недовго думаючи, наш хлопець підбіг до росіянина та зарізав його ножем. Потім взяв, в якості трофея, зброю орка і повернувся на свою позицію. Зібрав з двох автоматів один працюючий і продовжив бій…
Звісно, мені, як журналісту, захотілося поспілкуватися з героєм і описати його подвиг.
Ми зустрілися в одному з прифронтових селищ, на закинутому подвір’ї, де квартирували бійці механізованої роти. Була мізкоплавильна спека. «Акустик» витягнув з льоху холодну півторачку води. Ми сиділи під яблунею, розмовляли і по черзі жадібно пили прямо з горла.
35-річний Ігор Луценко відноситься до тієї категорії людей, котрим, всупереч популярного вуличного прислів’я, таки краще мішки тягати, ніж говорити. Він підбирав слова повільно, ретельно. Так, напевно, в давнину каменярі підбирали валуни під фундаменти будівель. Від напруги Ігор раз у раз тер зашкарублими руками бриту, вкриту потом голову, але вперто відтворював словами те, що не так давно трапилося з ним в житті. А я ж, на свій подив, почув історію, яка абсолютно була не схожа на ту, яку мені розповідали раніше. Проте, менше з тим. Ось розповідь «Акустика» з перших уст.
У мене тоді напарник був з 5-ої штурмової. Позивний Фідя. Мене до нього прикомандирували, для…як його? – Для підсилення ударної потужності. Наша позиція називалася «Дерево №5». Шо б ти розумів: «Дерево №5» – це реально такий здоровенний корч. А під ним нора на одну особу. Але ми в неї і вдвох якось заповзали. Ще поруч окопчик по самі оті…, по пояс, коротше. Якщо стояти до пі**рів обличчям, а шо на війні, шо в житті, по іншому до них і не станеш, то зліва буде ярок. Тягнеться від їхнього тилу до нашого тилу. Справа поле. Усе засіяне вояками другої армії світу. Там бошка з під землі стирчить, там хребет, там рука… Коротше, дружні сходи. На другому кінці поля трохи живих русаків. Вони, зрозуміло, окремо кучкуються. В полі, метрах в десяти від «Дерева» щось схоже на ґрунтову дорогу. Теж від них до нас. Усе в вирвах. Обгорілі рештки лютого та лісосмуги. Число крайнє – двадцять восьме. Ми з Фідєю на позиції вже другу добу. І другу добу, кожні декілька хвилин по нам щось гепало: то міномет, то скид, то танк, то FPV. Не те що помолитися, перекурити було ніколи.
Вночі, напередодні, танчик кацапський по полю катався. Їздить, паскуда, ну метрів 300 якихось від дороги. Я почекав, доки він нам за спину трохи заїде, вискочив і на звук по ньому з «Шайтан-труби». Не влучив. Темно. Проте, все одно, схоже, налякав: танкісти щойно почули вибух, почали бистренько задком-задком відповзати. Аж тут наші мінометники підключилися. Покрили кацапську шарабайку, як бугай телицю. Аж башта відлетіла! Ще танк не догорів, а по яру вже піхота пі**рська лізе. Ну, довелося нам з Фідєю пояснити кацапчикам, що вони трохи того, не праві.
Зранку, годин 9-10 було, з радєйкі командир кричить: «Повна бойова готовність! До вас пі**ри їдуть!» А шо мені радєйка? Я і без неї за декілька кілометрів мотор чую. І по звуку точно скажу, що їде, куди їде, навіщо. Тому мені і позивний такий дали – «Акустик». Так, треба було на музиканта вчитися, а не шохвєра. Ну, то таке. Коротше, приготувалися. Бачимо, летить – пер**дить по дорозі, кацапське БМП. На броні десант. Штук десять рил. Метрів, приблизно, за сто до нашого «Дерева» БМП чомусь вирішила з’їхати на узбіччя. Полюбляють руські йти своїм, особливим шляхом. Ну і відразу ж підірвалася на міні. Частина десанту, чоловіка чотири, вижили. Дивлюся, біжать в наш бік. Мабуть береги поплутали. Починаємо валити їх з автоматів. Руськи кричать: «Не стреляй, свои, свои!».
«Єге, – кажу, – ні х**я ви мені не свої!» І далі, собі, валимо. Коротше, поклали усіх. Але не вбили, поранили. Стогнуть, верещать. Дивлюся, по дорозі ще два БТРа пруться. Перший без десанту. Другий з десантом. Ого, думаю, два «бетера» на нас з Фідею двох трохи забагато буде. Вирішили пропустити їх і навздогін вже обстріляти. Коли другий «бетер» проскакував повз нашу позицію, дали по ньому чергами. Думаю, половину руських вояк точно затрьохсотили. З такої відстані і муха по ги**ну попаде. Потім вискакую і навздогін «Шайтан-трубою», але знову промазав. Шось я не в ударі тоді був. Хоча, щоб особливо засмучуватися з цього приводу, то нє. Далі за «Деревом», метрів двісті якихось, наша наступна позиція – «Дерево №3». А на ній Сашко – мій племінник. Ну як племінник, з моїм братом навчався в одному класі. Коротше, дальній родич. Я знав, що пацан зустріне їх там, як треба. Він хлопець молодий, завзятий, жодного кацапа живим не відпустить. «Бехи», отже, проскочили. Я взяв автомата і пішов добивати цих чотирьох десантників. Не полінувався, до кожного особисто підійшов і контрольний в бошку. Нема чого шастати по моїй землі! В одного радєйка була, забрав. Зброю не став брати. Усе непридатне: там кулею пробито, там уламками посічено.
Повернувся на «Дерево №5» – дві БМП пі***ські назад летять-пер**ять. Але вже порожні, без десанту. І пострілів на «Шайтан-трубу» більше нема. Спробували ми з Фідєю обстріляти їх автоматами, зброю заклинило. І в мене, і в нього. Разом. Не дивно ж, стільки куль випустити.
Потім цілий день крила нас кацапня усім, чим тільки могла. Слава Богу, рукож**пі, не влучили. Ввечері знов по радєйке повідомлення: «Зустрічайте, якесь тіло до вас лізе.». А чим зустрічати? Рогаткою? Сховалися у нору, спостерігаємо. Майже темно було. Воно нас не бачить. Сіло, метра зо два від дерева, дупою до нас. По рації трендить. Дебелий такий дядько. «Хохлов, – каже, – не вижу. Под деревом отверстие какое-то». Шепочу Фіді: «Зараз я його, чорта, заріжу!» А що робити? Витягнув ніж. Чекаю момент. Пі**ру з радєйкі «советують»: «Ты, на всякий случай, швырни-ка в то отверстие гранату и посмотри, че будет…» В цей час Фідя у нас в норі випадково намацав ногою гранату. Дає мені. Дивлюсь, і пі*ор повертається до нас, і тягнеться вже до своєї гранати. Я ножа в землю. Наввипередки висмикнув кільце, кинув. Вона як ує**. Майже перед самим моїм писком, що таке два метри відстані? Здоров\’яка приглушило. Але, дивлюся, живий паскуда. Сидить, за шолом руками тримається. Мене самого мабуть не меньше ніж руського контузило. Але якось виліз. З ноги йому в груди. Кацап падає. Хапаю кацапський автомат і з його ж автомата в його ж дурну голову. Радєйку забрав. Зброю забрав. А на ранок нас замінили. Ось і усе. Але ні, не усе: вибухом мені барабанні перетинки порвало. Тепер, на жаль, маю слух, як у звичайної людини. Я вже не «Акустик», а просто Ігор Луценко. Позивний тільки залишився. На пам\’ять…
Після зустрічі з Ігорем, я декілька разів намагався переповісти в батальйоні «правильну» історію того бою і тим самим спростувати міф про зарізаного кацапчика.
Але на мій превеликий подив, достовірна розповідь, чомусь справляла на слухачів таке ж враження, як картини Айвазовського на морських риб. Тобто, зовсім ніякого. Те, що двоє солдатів вступили в нерівний бій з ворогом та застрелили не менше десятка пі**рів, мої слухачі сприймали, як цілком заурядну і не варту особливої уваги подію. «То таке. Буває. Це ж війна», – казали мені. Я невідразу збагнув, чому у бійців була така реакція. Лише через деякій час збагнув: в уяві моїх слухачів, смерть окупанта від кулі чи снаряду була занадто легкою, занадто статистичною, порівняно з тим злом, що вони принесли з собою. І тому не викликала жодних емоцій.
Інша справа ніж. Він давав смерті новий, емоційний рівень. Бо ніж – це жах від майбутнього, холодного болю. Це кров фонтаном, зведені судомою пальці, які намагаються затулити перерізане горло. Це смерть повільна. Болісна. Спритна баба з косою має досталь часу насолоджуватися останніми конвульсіями свого клієнта. Саме такий кінець життя російському окупанту хотіли б подарувати не тільки бійці 115 ТРО, але, чомусь підозрюю, і мешканці Бучі, Ірпеня, батьки вбитих та скалічених в Охмадіті дітей, та багато інших…
Що є правдою, документальні факти чи перетворена у легенду лють? Що більше потрібно суспільству? Покаже час. Але чи нам?
