З командою Фундації Св. Володимира я зустрівся в сучасному лофті в краківському районі Заблоцє.З командою Фундації Св. Володимира я зустрівся в сучасному лофті в краківському районі Заблоцє. Пригадую відвідини приміщення цієї організації багато років тому в центрі Кракова, в затінку Вавеля, і відзначаю велику різницю.
Фундація змінюється – це неминучий процес. Засновник однієї з найважливіших організацій, що працює на користь польсько-українського порозуміння, Володимир Мокрий вже на пенсії, а реалізацію своєї місії довірив молодшим колегам. Проте варто повернутися до витоків та дізнатися історію створення цієї видатної інституції.
Шлях русина до Польщі
Можна сказати, що у 1980-х роках Володимир Мокрий мав три обличчя. По-перше, він був науковим співробітником Інституту русистики Яґеллонського університету. По-друге, він друкував статті в легальній пресі, як-от «Tygodnik Powszechny» чи «Znak» — багато праць стосувалося польсько-українських справ. По-третє, під псевдонімами писав для преси самвидаву тексти про історію та культуру поневоленої в Радянському Союзі України. Саме він представив польським читачам реальні біографії таких постатей, як Василь Стус та Андрей Шептицький.
Найвідоміший текст Мокрого «Сьогоднішня дорога русина до Польщі» був опублікований у виданні «Tygodnik Powszechny» якраз перед оголошенням воєнного стану. «Життя українців у Польщі пливе немов підшкірна течія. Воно вилучено із загального кругообігу суспільного життя Польщі. Це навіть не найменший елемент, видимий у мозаїці чи панорамі нашого культурного життя», — писав Мокрий і поставив собі мету, реалізація якої згодом змінить цю ситуацію. Стаття викликала бурхливі емоції у читачів. Польсько-українське питання досі обговорювалося в рамках «братніх» польсько-радянських відносин, а не в контексті стосунків між представниками двох народів, які живуть у одній країні.
Діяльність – як підпільна, так і легальна – принесла свої плоди. У 1987 році Володимир Мокрий отримав листа з Риму. Виявилося, що Фундація Івана Павла ІІ відзначила його «за суспільно-моральну діяльність на користь польсько-українського примирення та зближення, що є таким важливим для майбутнього Центральної Європи, а також за важливі наукові досягнення, які показують християнське коріння української культури». Ця відзнака передбачала фінансову винагороду в розмірі 1000 доларів США. Сьогодні ця сума може здатися не такою великою, але на той час вона була в десять разів більшою за середню зарплату в ПНР (за офіційним курсом, звісно). Цікаво, що нагороду заснував д-р Павел Ілінський, католицький священник родом із Волині.
Українська культура під Вавелем
Отримані кошти лавреат нагороди витратив не на власні потреби: він вирішив офірувати їх для створення статутного капіталу організації, що має сприяти досягненню мети, яку Мокрий окреслював у своїх статтях і про яку йшлося в обґрунтуванні папської нагороди, тобто задля польсько-українського зближення. Сам він стверджував, що був лише посередником-виконавцем завдання Івана Павла ІІ.
В останні роки ПНР громадські організації дозволяли створювати, хоча це було нелегкою справою. Мокрий каже, що в успіх цього задуму ніхто особливо не вірив. Зрештою зусилля принесли плоди: Фундація Святого Володимира Хрестителя Київської Русі у Кракові була заснована під час великих демократичних змін у Польщі. Заяву про реєстрацію подано в червні 1989 року – після перших частково вільних виборів до сейму та сенату, на яких Мокрого обрали депутатом, але ще до формування першого некомуністичного уряду Тадеуша Мазовецького.
Під час формування фундації уся Центральна Європа змінювалася в шаленому темпі. Співпраця дослідників і митців регіону набирала обертів. Свою діяльність організація розпочала з конференцій та зустрічей на дуже актуальні теми: наприклад, з дискусій щодо незалежницьких прагнень українців у травні 1991 року, тобто напередодні проголошення незалежності на берегах Дніпра.
У 1990 році Фундація отримала місце для своєї діяльності, яке завжди буде з нею асоціюватися. Краківська митрополича капітула орендувала їй свої приміщення в капітульному будинку Шренява, що стоїть у затінку Вавельського замку. Організація капітально відремонтувала будівлю і створила тут справжній центр польсько-української співпраці, в якому вирувало життя та кипіла енергія на весь Краків. Видавництво фундації «Szwajpolt Fiol» друкувало книжки (переважно наукові видання та журнали, а також переклади, зокрема, Василя Стуса), а єдина у Кракові (якщо не на всю Польщу) тематична українська книгарня «Нестор» постачала їх усім зацікавленим. Клуб «Вернигора» був знаковим місцем зустрічі студентів україністики та українознавства. Студенти цих напрямів також могли користуватися великою бібліотекою фонду, в якій було написано багато магістерських робіт. У майстерні консервації ікон пані Ядвіґа Стирна та Аґата Мамонь-Прокоп були залучені до бенедиктинської роботи зі збереження культурної спадщини польсько-українського пограниччя. Саме там було відтворено історичний іконостас, який зараз стоїть в церкві XVI століття у Горайці, і чудотворну ікону Матері Божої Корчмінської (сьогодні зберігається у церкві в Любліні). Фонд не залишив собі ці пам’ятки: як повторював професор Мокрий, їм місце в храмах. Краківський центр також організовував виставки в Галереї українського мистецтва. Вишенькою на торті став ресторан «Український смак». Усі ці організації та заклади працювали за однією адресою Каноніча 15.
Цілісна реалізація
Але найважливішим і найціннішим виявився інший простір, створений на Канонічій. Його історія також сягає середини 1990-х рр. Один із найвидатніших польських художників ХХ ст., професор Єжи Новосельський, часто з’являвся на греко-католицьких богослужіннях у каплиці св. Дороти на вул. Авґустіанській. Там він зустрівся з Мокрим, який нарешті запропонував заснувати новий релігійний заклад на вулиці Канонічій. Так була створена невелика (всього 34 м кв), але дуже важлива для Кракова каплиця в мінімалістичному стилі, що спонукає спонукала до роздумів. Приміщення затемнили, стіни пофарбували в колір темний індиго, що створювало ідеальне тло для споглядання чотирнадцяти ікон Новосельського. Всю концепцію і всі елементи інтер’єру, від меблів до світильників, придумав сам художник. Як писала знавчиня творчості Новосельського Кристина Черні, каплиця «є прикладом цілісної реалізації, яку від А до Я задумав та спроєктував видатний митець». Храм названо на честь першомучеників Київської Русі Бориса і Гліба, святих як православної, так і католицької церков. Його освятили у 1995 році за спільної участі – згідно з екуменічним задумом Івана Павла ІІ – духовенства трьох обрядів: греко-католицького єпископа Яна Мартиняка, католицького кардинала Францішека Махарського та пароха Православної Церкви о. Вітольда Максимовича.
Радість відмінностей
Кульмінаційний момент у житті Фундації та Каплиці настав 9 червня 1997 року. Чекати на гостя з Риму тут зібралася вся греко-католицька громада, а також представники інших національних і конфесійних меншин Кракова, місцеві православні, євреї та роми. Під час свого паломництва до Польщі Канонічу відвідав Іван Павло ІІ.
– Його привітали діти. Він йшов з палицею, але через деякий час віддав її Дзівішу і сперся мені на плече, – згадує Мокрий. – Папа запитав мене: «Професоре, що ви тримаєте в руці?»
Я відповів: «Написав собі кілька слів подяки, тому що дуже переймаюся…»
Справді, хвилюєтеся? Тоді, будь ласка, віддайте це мені!
— Тоді я нічого не скажу!
Він розвернувся, дав текст моєї промови комусь із оточення та сказав: «Будь ласка, заберіть це до Ватикану». Тож Мокрому довелося говорити спонтанно.
На зустрічі також були студенти кафедри україністики.
– Я представив їх Папі. А він відповів: «Знаю, читав їхні праці, адже ви їх мені надсилаєте», – зі сміхом згадує професор.
«Для всіх, хто зібрався, спільна молитва з Папою перед вівтарем святих Бориса і Гліба у Кракові була молитвою подяки і радості. Тому що всі, у тому числі присутні на молитві представники національних меншин різних конфесій і релігій, могли по-своєму відчути радість національних відмінностей», – написав він пізніше в листі до Івана Павла ІІ після зустрічі на Канонічій.
Новосельський зникає
Остання екуменічна служба в каплиці святих Бориса і Гліба в Кракові за участю вірних та греко-католицьких, православних і євангельських священиків відбулася 20 травня 2015 р., фот. Фундація св. Володимира
Діяльність окремих підрозділів Фонду тривала протягом наступних десятиліть. Його команда не залишилася байдужою до подій революцій 2004, 2013/14 років та вибуху війни з Росією. У приміщенні організації проводили прес-конференції, гуманітарні акції, збирали та відправляли допомогу на Майдан та Донбас.
Удар по Фонду був завданий з несподіваного боку. Після двадцяти п’яти років оренди приміщення у 2015 році Краківська митрополича капітула вирішила використати кам’яницю на Канонічій 15 для офісів організаторів Світових Днів Молоді, які наступного року мали відбутися у Кракові. Курія не погодилася на подальшу оренду будівлі. Фундацію Св. Володимира змусили покинути всі приміщення й закрити бібліотеку та майстерню ікон. Проте найбільший резонанс у культурному середовищі Кракова викликало питання каплиці святих Бориса і Гліба. Вона мала зникнути разом із Фундацією. «Перенесення цього ретельно спроєктованого приміщення в інше місце де-факто означатиме знищення одного з найкрасивіших сучасних сакральних інтер’єрів у Польщі», – писала тоді Кристина Черні.
Далі підключилися громадські активісти: петиція залишити каплицю на місці зібрала понад кілька тисяч підписів.
«Побач каплицю Новосельських — ймовірно, це остання можливість», — закликали ініціатори масової кампанії, які запросили краків’ян на її відвідини та екуменічну молитву. Це мало бути просто провокаційне звернення, яке б торкнулося сердець людей, небайдужих до збереження культурної спадщини та великого мистецтва. Однак заклик цей виявився гіркою правдою: шанувальники мистецтва та віряни увійшли до каплиці востаннє. Втручання громадянського суспільства не допомогло, і після відібрання приміщення Фундації каплиця зникла з сакрально-культурної мапи міста.
Необхідно було забрати ікони. Для мене це надзвичайно болісне питання, – каже Мокрий. – Каплицю треба буде десь відновити. Я б не хотів, щоб це сталося у Львові, бо там мої легені не дихають. Я все своє доросле життя провів у Кракові. А я вже не молодий, і, мабуть, доведеться залишити цю справу молодшим.
Кажуть, що інтер\’єр каплиці зберігся, а приміщення зачинили. На Канонічій є ресторан для туристів (тимчасово зачинений на ремонт) і туристична фірма.
Нове відкриття
Кінець нашої присутності на Канонічій зупинив більшість ініціатив Фундації. Невдовзі після цього Володимир Мокрий пішов на пенсію.
На щастя, його колеги вирішили продовжити реалізацію місії Фонду. Новий віце-президент організації Петро Ничик походить із краківських греко-католиків, але його професійним вибором була не культура, а нові технології. Досвід управління великими компаніями нового керівника став у нагоді, коли Фундація потребувала реорганізації. Він говорить:
Ніхто з нас не хотів, щоб спадщина професора Мокрого була втрачена. У 2023 році ми здійснили своєрідне відкриття Фундації наново.
Було відновлено видавничу діяльність: першим новим виданням Фундації стала книжка професора Мокрого «Образ Прометея та універсальні біблійні істини у творчості Тараса Шевченка» з перекладами поезії українського поета. Вже заплановані нові видання, серед яких «Антологія сучасної української новелістики», укладена за ініціативи керівнички культурних проєктів Юлії Перегуди. Історію Фундації опрацьовує та популяризує в Інтернеті її багаторічний працівник Олег Алексейчук. Професор Мокрий продовжує над усім чувати – визначати візію та підказувати напрям дій.
Ничик каже:
Ми хочемо відновити діяльність, яку Фундація проводила до виїзду з Канонічої, і поновити мережу контактів з іншими українськими та лемківськими організаціями, а також із Греко-католицькою Церквою в Польщі.
Фундація має гарну нагоду нагадати про свою діяльність. 27 жовтня 2024 року в актовій залі Яґеллонського університету вона відзначатиме своє 35-річчя. Новий віцепрезидент Фундації пояснює:
Багато що змінила російська агресія. Польське суспільство дуже позитивно відреагувало на біженців з України. Це була реакція серця, але добрі емоції мають базуватися на знаннях про українську культуру, її розмаїття та багатство. Ми хочемо й надалі популяризувати взаєморозуміння між нашими народами, щоб мешканці Польщі могли поєднувати добре ставлення до сусідів зі знанням української культури.
Зрештою, не забувають активісти Фонду і про каплицю святих Бориса і Гліба:
Молодим хлопцем я був присутній на Канонічій під час молитви з Іваном Павлом ІІ. Професор Мокрий постійно повторював нам, що каплиця є ідейним увінчанням Фундації. Подаровані Фундації ікони Новосельського мають не лише художню цінність, важливий і їхній духовний вимір. Відновлення каплиці – наша мета на майбутнє, тож ми сподіваємося, що разом з людьми доброї волі ми її досягнемо.
Професор Мокрий не перестає мріяти: «Мені снився такий сон: Олег Алексейчук і Петро Ничик приїхали на Канонічу. Ми прибирали подвір’я та палили листя. Я віддав їм свій ключ — великий, старовинний. Сподіваюся, вони знову відчинять замкнені двері…»
