Рівно два роки тому у лікарні Дніпра, куди привезли важко пораненого військового Олега Симороза, ніхто не вірив в те, що він виживе. Окрім рідних та самого Олега. Каже, головне — мати мету, без неї на війні дуже небезпечно. Відомий активіст та доброволець у жовтні 2022 року підірвався на міні під Кремінною. Він втратив обидві ноги, пошкодив обличчя та руки. Потім було довге відновлення, ставання на протези і, навіть, зйомки у кіно — Олег Симороз грає військового у серіалі «Повернення» (ICTV2) — 8-серійної драми, головний герой якої після поранення на війні повертається до цивільного життя.
В інтервʼю «ФАКТАМ» Олег Симороз згадав найтяжчі дні, зустріч зі смертю та мрію після нашої Перемоги.
«Хлопець на протезах вартий кохання»
— Олеже, знаю, зараз ви знаходитесь у процесі зйомок серіалу «Повернення».
— Так, маю акторські зміни. Навіть, знімали цілий день у моєму «кіношному» будинку. За сценарієм я граю ветерана-техніка, у якого депресія після важкого поранення, ПТСР. До мене приїжджає головний герой і наше знайомство проходить «доволі жваво», зі стріляниною (сміється — Авт.).
— Це ваш перший досвід роботи в кіно. Як відчуття?
– Подобається. Колись я, навіть, мріяв про те, щоб зіграти в кіно. Але не хотілося, щоб якось «використовували» мою інвалідність та статус ветерана. Натомість зараз підібралася класна акторська та знімальна група, дуже крутий сценарій. Ми робимо ветеранську історію про повернення військових у цивільне життя. Показуємо реальність та виклики, які постають перед ними.
— Саме такий «продукт» зараз на часі…
— На відміну від розважального контенту, який по суті, ніякого важливого підґрунтя не має.
— Вважаєте, «Холостяк» не на часі?
— Це специфічне шоу зі специфічною публікою. Але воно на часі по одній простій причині — головний герой — людина з фронту, ветеран на протезах. Аудиторія, яка дивиться цей проєкт, одночасно занурюється у реалії сьогодення. І це стає нормальним — так, хлопець на протезах, але він вартий кохання, за ним в хорошому сенсі цього слова — бігають дівчата, він цікавий, незвичайний і має право на успішне життя.
— До речі, вас не запрошували до участі?
– Скоріше, як жарт — на другий сезон. Але я до поранення і зараз у відносинах. Мені це не цікаво. До того ж «Терен» повʼязує своє життя більше з шоу-бізнесом, я — з громадсько-політичною діяльністю. І, якщо бути щирим, подібні формати для мене недопустимі. Давайте будемо відвертими, це — такий «треш-продакшн», хоча для ветеранського середовища саме цей сезон — великий позитив.
«Ніхто не давав прогнозів щодо мого життя»
— Що, у свій час, «вивезло» вас із найбільш критичного стану?
– Життєва мета і я завжди про це говорю хлопцям. Існувати на війні без мети дуже небезпечно. Коли отримаєш складне поранення, починаєш ставити собі питання. У мене мрії були сформовані ще до початку повномасштабного вторгнення. Вони стосувалися родини, країни. Як активіст, я — мрійник і завжди хотів змінити свою країну. Я і до армії пішов для того, щоб вона вистояла і змінилася на краще. Я багато був за кордоном — у Штатах, Європі, але мені подобається жити в Україні. Я знайшов себе у боротьбі з внутрішнім ворогом, у антикорупційній діяльності. До великої війни я був активістом більш відомим у Києві, а тепер мене знає вся Україна. Але основа всього це — любов до життя. Життя у нас одне і це треба чітко розуміти. А після важкого поранення тобі дають, по суті, друге життя. І треба його використовувати. Скажу відверто, як би боляче мені не було в реанімації, я постійно думав тільки про те, що хочу вижити. Навіть, незважаючи на моменти, коли я дивився прямо в очі смерті.
— Дуже важлива у критичний момент підтримка рідних…
— На тих етапах, коли ти пережив смерть, прокинувся у реанімації, перший місяць дуже по-дитячому мислиш. Я думав про досить банальні речі. Звичайно, тоді потребуєш підтримки рідних. І добре, що вони були поруч зі мною. Це потім я вже сам з собою розбирався, як далі жити, яка в мене мета. Все це дуже важко, враховуючи те, що тобі ще треба прийняти себе, нового, через втрату кінцівок.
— Памʼятаєте, як вперше побачились з коханою після поранення?
– Так, я був у лікарні Мечникова, у Дніпрі. Памʼятаю, тато сказав, що до мене їде мама з моєю дівчиною. Спочатку я дуже зрадів, потім почав переживати, як вони відреагують. Але вони були максимально зібрані. Це були перші три найкритичніші тижні після мого поранення, коли ніхто не давав прогнозів щодо мого життя. Я був на апараті штучного дихання, не міг говорити. Перший раз вони заплакали, коли мене вже зняли з апарата штучного дихання, я сказав перші слова і, навіть, трішки пожартував.
— Ви кажете, що дивились в очі смерті.
— Так, це було під Кремінною біля машини, коли мене витягнули після вибуху міни. Я просто «витікав» наче вода з крана. Не міг рухатись, нічого робити і розумів, що помираю. Втрачав свідомість від того, що втрачав кров. Зʼявилось чітке розуміння, що це смерть. Памʼятаю, почались зʼявлятися не дуже адекватні думки: «Лягай, поспи, ти заслужив». Але тоді знаходиш в собі сили не заплющити очі, розуміючи, що саме зараз намагаєшся обдурити смерть, а вона — тебе. І хтось має виграти.
— Хто врятував вас тоді?
— Побратими вилетіли з машини. Потрібен був час, щоб їм прийти до тями. Це було «на нулі», і вони ще стали в оборону. Потім витягли мене, наклали турнікети. Це було далеко від стабілізаційного пункту, і тягнути мене 20 кілометрів по лісу була безперспективна історія. Хлопці пішли шукати машину, і у той час поруч їхали наші суміжники з 81-ї бригади ДШВ і забрали мене. Машина — це було наче диво, яке врятувало мені життя. Потім була складна евакуація спочатку до Краматорську, потім на Дніпро. Мені робили операцію з температурою сорок, і лікарі не давали ніяких прогнозів.
«Заморозка — це пауза, від якої ворог отримає більше»
— Памʼятаєте, як прийшли до тями після операції?
– Так, я був весь перемотаний. Мотор мені дуже сильно поламав обличчя, був забій ока — праве взагалі не бачило, навіть, не відкривалося. Але я намагався шукати позитив і думав, що і з одним оком можу жити. Потім почало приходити розуміння того, що трапилось. Але я не відразу усвідомив, що немає ніг, бо все одно не міг рухатись. Я просто згадував як «витікали» ноги. Прийшов лікар і пояснив мені, що сталося. Я вирішив: ну, ок. У мене, навіть, не було сил на більше, бо я віддав їх на боротьбу за життя.
— Ви боролися за нього дуже довго.
— Ще місяць. Лікарі не давали позитивний прогноз моїм батькам. Вони, навіть, у перший день не вірили, що я виживу. Їх прогнози весь час були негативні. Потім мене привезли до Центрального військового госпіталю у Києві, зняли апарат штучного дихання, зробили складну шестигодинну операцію на обличчі і перевели у палату травматології. І оце був вже відкат до стабільного стану.
— Вже два роки з того часу пройшло. Як почуваєтеся?
— Нормально, але мало у тілі місць залишилось, де не було осколків, і це дає про себе знати. ПТСР буває у вигляді снів про війну. Іноді втомлює громадська діяльність, бо це забирає багато сил. Але не буду жалітися, бо знаю свою мету.
— Ви пристосувалися до протезів?
— Це важко, бо у мене найскладніше протезування — парне високе протезування без колін. Складно ходити, але кожного дня на протезах я дохожу до машини, а коляску залишаю вдома.
— Які у вас настрої, враховуючи майже три роки великої війни?
— Не дуже оптимістична обстановка. Нас хочуть штовхнути на мирні перемовини, але для України це не будуть вигідні умови. Для мене закінчення війни — це перелом на полі бою. Мої хлопці воювали за українську державу та територію, яка зараз окупована. Тому дипломатичні процеси не будуть закінченням війни. Заморозка — це пауза, від якої ворог отримає більше. З такою ситуацією на полі бою, ми на жаль, не маємо шансів на щось вигідне в дипломатії, кажу, як є. Як би багатьом не хотілося втішити себе, що заморозка бойових дій — це кінець війни, це лише самообман. Розумію, що всі втомлені, але не треба себе дурити.
— Про що зараз мрієте?
– Матеріальних мрій у мене ніколи не було. А після війни, смерті хлопців взагалі все нівелювалося. Мрію про відпочинок в українському Криму, от якби це все не спотворювали наші не дуже далекі чиновники, коли обіцяли каву в Ялті. Мрію про цілісну соборну Україну — я маю на це право. Можливо, навіть, мрію поїхати у Серебрянський ліс на Донеччині, який я ненавиджу, коли його розмінують. Там будуть вже сосни і, можливо, меморіал зі словами, що саме тут українці стояли насмерть за українську державу. Я там залишив побратимів, тож в мене буде деяка робота з вшанування, це вже дещо особисте.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
