У свій час вона була дуже популярною серед житомирян і сюди у живописно – паркову околицю міста приїздили лікуватися хворі із всієї нашої області. Їм подобалося це тихе, затишне місце, поруч із міським парком, просторі лікувальні корпуси, кваліфікований медичний персонал. Лікарня мала свою незвичайну привабливість і свою легендарну історію.
Приблизно 112 років тому газета «Волинський кур’єр» в № 12 за 9 лютого 1913 року повідомляла: «Въ Житомiре с 30 декабря 1912 года открыта водо-электро-светолечебница доктора С.К. Лешкевича (ул. Петровская, д. № 6). Леченiе внутреннихъ болезней, нервныхъ и болезней обмена веществъ». До речі, назва цієї вулиці декілька раз мінялась: у 1930-х роках її перейменували на вулицю Некрасова, а в 1950-х роках – на вулицю Петровського. У лютому 2016 року вулицю Петровського перейменували на вулицю Професора Кравченка – на честь видатного українського етнографа, письменника і краєзнавця професора Василя Григоровича Кравченка.
Історики зазначали, що лікарня Лешкевича завжди користувалася великим успіхом, сюди приїжджали лікуватися навіть жителі деяких інших міст. За радянської влади лікарню націоналізували. Відразу після звільнення Житомира від фашистських окупантів її роботу відновили. У 1953 році на вулиці Жуйка (за Бердичівським мостом) було виявлено джерело природних підземних радонових вод і згодом у 1958 році там відкрили лікувальний корпус на 16 радонових ванн, як філію водолікарні. В кінці 1980-х – початку 1990-х років сюди було завезено із Чехословаччини дві ванни з гідромасажем, отож запрацював окремий масажний комплекс. Згодом водо-електро-светолечебніца Лешкевича перетворилася на обласну лікарню фізичних методів відновлювального лікування.
А в 1995 році її закрили, себто реорганізували в Житомирський обласний лікувальний центр вертебрології і реабілітації і перемістили на Корбутівку. Причин «реорганізатори» не пояснили, а поінформовані на той час люди стверджували, що справжньою причиною закриття стала (як це у нас часто буває) її «величність» – корупція! Насправді водолікарню не реорганізували, а просто механічно перенесли в зовсім непристосовані для цього корпуси колишньої турбази, що занепадала на Корбутівці. Поінформовані експерти стверджували, що таким чином «деякі зацікавлені і впливові чиновники» захотіли врятувати неминуче банкрутство турбази, тому водолікарню задля цього, як кажуть, «принесли в жертву». І депутати обласної ради дружньо підтримали так звану «реорганізацію» водлолікарні.
Тоді це рішення Житомирської облради викликало хвилю невдоволення житомирян, але до їх думки ніхто не прислухався. Хворих відправляли лікуватися в напівбрудні підвальні приміщення турбази, де сновигали протяги і холод. Нову вже водолікарню (турбазу) декілька раз також перебудовували, реорганізовували, там майже щороку мінялися власники, закрутилася багаторічна судова тяганина, яка практично не завершилась і досьогодні. Через судові тяжби , реорганізації і реконструкції держава втатила не один мільйон державних (наших з вами) коштів , поки врешті- решт на Корбутівці зявився сучасний лікувально – реабілітаційний центр.
Сьогодні, через 30 років потому, важко однозначно сказати, чи варто взагалі було проводити таку непродуману реорганізацію, такою занадто дорогою ціною. Але проблема не лише в цьому. Якимось страшним і неземним пейзажем стоять нині на вулиці Професора Кравченка покинуті і забуті одноповерхові корпуси колишньої лікарні Лешкевича: недоглянуті, з відвалиленою штукатуркою, зарослі хмизом і чагарником.
Чому його завчасно не здали в ефективну оренду? Чому до цього часу не продали і не приватизували? Кажуть, що ще не знайшовся для цього «зацікавлений» депутат або «потужний» можновладець.
Хома Невіруючий
