У Бердичівській міській гуманітарній гімназії № 2 знову вистава шкільної студії «Театральна тонація». Цього разу юні актори вели розмову про людину світу, генія кіно Сергія Параджанова. Великий режисер, сценарист і композитор говорив про себе: «Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм».
Геній із Грузії з українською душею
101 рік тому народився Сергій Параджанов (Саркіс Параджанян), якому судилося зняти декілька фільмів, визнаних шедеврами, пройти через пекло радянської в’язниці, вижити там у вкрай жахливих умовах і стати одним із найвидатніших кінорежисерів ХХ століття. Підкреслюючи значущість творчості митця для світової культури, ЮНЕСКО оголосила 2004-й та 2024-й роками Сергія Параджанова. Фільм режисера «Тіні забутих предків» (1964 р.) посідає перше місце у рейтингу «100 найкращих фільмів в історії українського кіно». У 2024 році Президент України посмертно нагородив Сергія Параджанова відзнакою «Національна легенда України»…
У тиші актової зали Бердичівської міської гуманітарної гімназії № 2 звучав монолог учителя мистецтва, художнього керівника «Театральної тонації» Мілади Мартинюк, – ідейної натхненниці, сценариста та режисера-постановника спектаклю, у назві якого – слова Сергія Параджанова «Я помщуся світу любов’ю». Людиною, яка більша та хоробріша за легенди, неординарною особистістю назвала педагог одного з основоположників українського поетичного кіно: «Геніальний митець, котрий ніколи не прогинався і після репресій радянської влади, таборів суворого режиму не зламався та вистояв. Мав міцний внутрішній стрижень, свою позицію і залишив глибокий слід в історії світового кіномистецтва».
Богдан Чуб грав у виставі роль легендарного режисера. «Унікальна особистість, неординарна постать. – поділився своїми думками юнак. – Сергій Параджанов надихався українськими традиціями, звичаями та обрядами. З Україною пов’язана велика частина його життя. Був оригінальним, яскравим, епатажним. Параджанова вважали диваком, тому що він не хотів жити за правилами…»
Так, митець жив на грані реальності та міфу, у його власному світі фантазія не мала меж. За задумом Мілади Мартинюк, режисера шкільної вистави, в сюжет було введено два символічні персонажі. Софія Крижанівська – Реальність. На думку дівчини, через цей образ передано думки, які має почути глядач: «Сергій Параджанов жив за принципом: «Якщо хочеш бути вільним – будь ним». Він сприймав світ через красу. Навіть у колонії, попри важкі умови, створив школу живопису, написав вісім сценаріїв і продовжував малювати». Марія Ольхова втілювала образ Фантазії: «Я відкрила для себе Сергія Параджанова – унікального режисера і художника з багатою уявою. Його творчість – символ сміливості та незламності духу».
Вистава, яка спонукає до роздумів
Вистава, яка спонукає до роздумів і не залишає байдужими. Вистава, де переплетені реальність, вигадка і фантазія, музика, поезія та живопис… Театральний перформанс – це емоційне сприйняття побаченого, глядачі могли зануритися в атмосферу того, що відбувалося на сценічному майданчику. Реальність і Фантазія дискутували, обмінювалися думками про митця, душевний стан генія та ізгоя. У сценічних діалогах – суперечливі судження: епатажний, зухвалий, божевільний, феєричний – добрий, наївний щедрий, відчайдушно вільний. Сергій Параджанов не мирився з фальшивістю, не приховував критичних поглядів на радянську систему, публічно виступав із «крамольними промовами», брав участь в акціях протесту на захист прав репресованих українців. Сам митець говорив про себе: «Людей дуже любив і дуже їм зобов’язаний. Був нетерпимий до сірого. Наймодніший колір. Необхідність часу».
Переконливо виглядав у ролі кінорежисера гімназист Богдан Чуб. У розіграному на сцені інтерв’ю розповідав від імені Сергія Параджанова про його любов до України, яку називав другою Батьківщиною, міжнародну компанію зі звільнення з ув’язнення (до неї долучилися Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберт Де Ніро, Луї Арагон та інші світові митці). Повідомив про дружину Світлану Щербатюк й улюбленого сина Сурена…
Глядачі поринули у романтичний світ легендарної кінострічки «Тіні забутих предків», створеної за повістю Михайла Коцюбинського. Спостерігали за закоханою парою: Іван Кушнір дебютував у ролі Івана, Анастасія Ярошенко зіграла Марічку. Публіка зустріла дует оплесками…
Фінал вистави – пісня «Я піду в далекі гори», пронизана енергією свободи та любов’ю до рідної землі. Непідробна краса українських Карпат надихала Сергія Параджанова…
Людьми, які збагачуються духовно, назвала акторів «Театральної тонації» директор БМГГ № 2 Ірина Толочко: «Вони розкривають свої таланти і діляться емоціями. Вони розумні, натхненні та шляхетні. Вдячна керівнику студії – Міладі Вікторівні, яка надихає та заохочує до пізнання нового. Вистава – погляд на багатогранний світ Сергія Параджанова, творчість якого стала свідченням величі українського народу. Він зумів донести глибину його духовності до світової спільноти».
Фільми Сергія Параджанова – поза часом. До 101-ї річниці від дня народження режисера в кінопрокат повертається його стрічка «Колір граната». Покази проходитимуть у Києві, Львові, Одесі, Дніпрі, Харкові, Чернівцях та Вижниці.
Наприкінці життя Сергій Параджанов планував зняти частково автобіографічну «Сповідь», але встиг побувати на знімальному майданчику лише один день, будучи хворим на рак. Його називають генієм із Грузії з українською душею. Своє останнє інтерв’ю в 1988 році режисер давав українською мовою. Після розповіді про київську прем’єру фільму «Ашик-Керіб» сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!» У 1990 році Параджанов отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991-му – Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).
Я помщуся світу любовʼю,
Я помщуся йому мистецтвом,
Я наповню кожен клаптик собою,
Зцілю кожне розбите серце…
Аліна Суботіна
Життя Сергія Параджанова – наче калейдоскоп кольорів, образів, емоцій та вражень. Своїм найголовнішим надбанням він вважав чесність та служіння мистецтву…
Вікторія Кучерява
Ріо-Бердичів
