Відомий бард і професор університету, неперевершений оповідач гумористичних історій і автор драматичних творів, людина, яка поєднувала в собі фонтан гумору і глибину відчуттів… Все це про Володимира Шинкарука, творчість якого відома на всю країну і за її межами та безпосередньо пов’язана з Житомиром. Він – автор багатьох збірок поезій та пісень, а на його концертах завжди був аншлаг, адже вони були неймовірні: душа сміялася і плакала під час його виступів, а щирість та невимушеність, з якими він спілкувався з залом, одразу підкорювала кожного глядача. Ніхто не міг так підняти настрій, як він, і не тільки на концертах, а і у звичайному житті.
Володимир Шинкарук був заслуженим діячем мистецтв України, членом національної спілки письменників, його життя було яскраве і насичене. Воно обірвалося 6 грудня 2014 року. Навіть останні п’ять років, коли Володимир Федорович відчайдушно боровся із онкологічною хворобою, він не припиняв поїздки та виступи, продовжував створювати нові цікаві образи і сюжети. Він дуже спішив жити і просто неможливо збагнути, скільки сил і мужності це коштувало. Життєву енергію та натхнення давала йому у першу чергу родина, яку він цінував понад усе.
Найцікавіші моменти із життя Володимира Шинкарука журналістці обласної газети “Субота” розповіли його дружина та донька, які дуже трепетно ставляться до пам’яті про найдорожчу людину. А син Федір зараз служить у ЗСУ і захищає нашу країну.
“Я відчувала серцем: нікого дорожчого і ріднішого за Володю для мене не існує”
Дружина Володимира Федоровича – Людмила Шинкарук – зустріла журналістку у приватному будинку, який з великою любов’ю колись будував її чоловік. Біля будинку – доглянутий невеличкий садок, де він самотужки посадив 150 кущів троянд. Це було одне із його хобі.
– Розкажіть, будь ласка, як Ви познайомилися з Володимиром Федоровичем? – прошу пані Людмилу.
– У 1972 році ми обоє вступили до Житомирського педагогічного інституту, Володя на філологічний факультет, а я на фізико-математичний. Але тоді ми не знали один одного. Вперше я побачила Володю у колгоспі, куди відправили студентів перед початком навчання. Якось ми з дівчатами йшли дорогою, і нас обігнала підвода, на якій картинно стояв хлопець у шляпі і лихо правив кіньми. Володя мав вигляд супергероя. А потім вже на четвертому курсі до мене підійшов мій одногрупник і каже: “З тобою хоче Володя Шинкарук познайомитися”. На той момент він вже був зіркою інституту, гарно співав і грав на гітарі, брав участь у численних концертах. Але у мене був хлопець, з яким я зустрічалась – мій однокласник. Тому я відповіла: “У мене є хлопець і я не хочу знайомитись”. Одного разу, коли в наш інститут мала приїхати зарубіжна делегація, і всі студенти готувалися до прийому гостей, ми з Володею нарешті особисто познайомилися і почали спілкуватися. З тих пір ми були разом.
– А як сприйняли його Ваші батьки?
– Вони знали, що я кілька років зустрічалася з хлопцем зі свого класу і добре знали його батьків, тому Володю вони взагалі не сприйняли. Батьки казали мені, що він усе життя буде їздити по концертах, а я буду сама вдома сидіти з дітьми. Благали та переконували мене, як тільки могли. Але я відчувала серцем: нікого дорожчого і ріднішого за Володю для мене не існує. До речі, він все життя своїми вчинками доводив, як мене кохає, був дуже дбайливий, уважний, десятки разів на день казав, що я найкраща у світі і все, що я роблю – добре. Він постійно робив мені приємні сюрпризи. Коли народилася донька Ірина, він приділяв їй багато уваги та змалечку брав її з собою на всі концерти, щоб я “не сиділа вдома з дітьми”, як казали батьки.
– Володимир Шинкарук був дуже творчою людиною, а який він був у побуті? Чи вмів забити цвяха у стіну?
– Так, він все умів. Коли ми продали квартиру і купили будиночок, він його сам перебудував, сам поклав плитку на кухні, на другому поверсі обладнав собі студію. У дворі висадив 150 кущів троянд. Причому, він сам їх пророщував із тих квітів, які йому дарували на концертах. У цьому будинку він прожив з нами біля десяти років до останнього свого дня.
Хто і навіщо викрав дисертацію?
– Велике потрясіння у житті Володимира Шинкарука пов’язано з кандидатською дисертацією. Розкажіть, будь ласка, про цю жахливу історію.
– Це сталося тоді, коли він вчився в аспірантурі у Києві і готувався захищати кандидатську дисертацію. Ми їхали у дизель-поїзді в Житомир з купою сумок, валіз та кейсом, який тоді називали “дипломатом”. В ньому була дисертація зі всіма рецензіями та підписами. Тоді ж не було комп’ютерів, і дисертація була у друкованому вигляді в чотирьох екземплярах, і всі вони в одному «дипломаті». Ми були дуже втомлені дорогою, з нами був маленький Федір, і тому на якусь мить ми випустили з виду наші валізи. У цей момент потяг зупинився у Яроповичах. Люди, які сиділи поряд з нами, вийшли. Ми побачили, що немає сумки і дипломата! Володя одразу натиснув стоп-кран, але дизель проїхав ще кілька кілометрів, перш ніж зупинився. Володя хотів сам бігти на пошуки крадіїв, але я йому не дозволила, адже було дуже пізно, темно, кругом ліс… Я дуже за нього хвилювалась. Коли ми доїхали до Житомира, нас вже чекав наряд міліції, який ми викликали по дорозі. Через кілька годин міліція знайшла крадіїв. Вони мешкали у будинку, який мав дуже непривабливий вигляд. Коли ми зайшли до них, Володя одразу сказав: “Можете залишити собі сумку, але віддайте мій дипломат”. А чоловік розвів руками і показав на піч: буквально за кілька годин він спалив у грубі все до останнього листочка! Для Володі це був неймовірний стрес. Адже він писав дисертацію більше трьох років, і все було готове до захисту. У нього тоді від пережитого почало випадати волосся. Він більше не повернувся до дисертації, а всі свої сили направив на творчість.
– Як Ваш чоловік любив відпочивати?
– Володя дуже любив збирати гриби, і при першій можливості ми їхали у ліс. У нас завжди були гриби в усіх видах: мариновані, солоні, сушені, смажені. Я консервувала десятки банок з різними грибами. А ще у нас була давня традиція: кожну неділю, якщо були вільні, ми збирали нашу постійну компанію – сім’ї друзів з дітьми,- і їхали на Корбутівку. Там на березі річки біля покинутого дитячого табору ми грали у різні ігри: чижика, вибивалу, штандера та інші. Ця традиція існувала багато років.
– Які страви любив Володимир і чи сам готував?
– Готувала зазвичай я, а Володя був зовсім невибагливий до їжі. Єдине, що він зовсім не виносив – це квасоля, тому борщі у нас були без неї. Треба сказати, що я завжди готувала багато страв, тому що у будь-який момент потрібно було бути готовою до незапланованих гостей…
– Розкажіть, будь ласка, як Володимир переживав свою тяжку хворобу?
– Володя у 2008 році поїхав до Тернополя, де проводив фестиваль. А коли повернувся, побачив, що у нього опухли ноги. Судинний хірург, до якого він звернувся, видалив йому лімфовузол, і коли зробили гістологію, стало зрозуміло, що це лімфома, причому вже 4-ї стадії. Лікарі давали Володі лише вісім місяців життя, а він прожив п’ять років. Він лікувався у київській клініці “Оберіг”, переніс 15 опромінень і вісім дуже важких хіміотерапій, кожна з яких коштувала 4 тисячі доларів. Для нас це були величезні гроші. Але нам допомагали рідні, друзі, навіть одного разу нам принесли трьохлітрову банку з Житнього ринку, наповнену банкнотами різного номіналу із жартівливим, але дуже мотивуючим написом. Люди, які працювали на ринку, скинулися, щоб йому допомогти. Ми були дуже вдячні за кожну гривню, за кожну молитву.
За словами Людмили Шинкарук, останній концерт її чоловік провів за 4 місяці до смерті. Гідно витримав його до кінця, але тільки він знає, яких нелюдських зусиль це коштувало. Після хіміотерапії у нього нестерпно боліла кожна клітиночка тіла, але він дуже поспішав жити і до останнього складав нові вірші і пісні.
Чому донька засоромилась співати про поцілунки?
Донька Ірина Шинкарук – відома співачка, народна артистка України, доцент кафедри мистецької освіти Житомирського державного університету імені Івана Франка, розповіла наступне:
– Коли мені було 5-6 років, тато почав активно брати мене на виступи. На концертах я виконувала 1-2 пісні разом з ним. Розкажу історію, яка вже стала «притчею во язиціх», як казав тато. Одного разу ми поїхали на київське телебачення, де повинні були відзняти дуетом пісню: “Що на містку”. Ми сто разів вдома її репетирували, все було гаразд, а на телебаченні сталося непередбачуване. Коли ми дійшли до третього куплету і тато заспівав: “Що під тихою вербою”, я повинна була продовжити: “А під тихою вербою ти цілуєшся зі мною”. Але я так засоромилась цих слів на людях, що так і не змогла їх заспівати. Як мене тато не вмовляв, не просив, так нічого і не вийшло. З часом пісня «Що на містку» стала однією з найпопулярніших в нашому репертуарі. А через багато років на ювілейному концерті тата в Житомирі знову сталося несподіване: ми співали цю пісню, дійшли до третього куплету, і тато раптом забув слова! Ото сміху було в залі та ще спогадів на роки!
“Моя любов вимоглива”
– Батько любив говорити, що його любов вимоглива, і був дуже вимогливий до себе, до мене і до інших, – продовжує Ірина. – Підготовка до конкурсів була дуже серйозна. Влітку я займалася співом і постановкою хореографії по чотири, часом шість, годин кожного дня. Якось мені запропонували вести телепрограму. Це стало поштовхом до нового амплуа. Тато готував мене, я практично вивчала на пам’ять кожний сценарій. А згодом ми разом вели десятки концертів, і до кожного готувалися з повною віддачею.
Успіх, який не заважає жити
Одного разу відома людина побажала мені “успіху, але такого, який би не заважав жити”. Спочатку ці слова здалися мені якимись дивними, навіть дратуючими, але чомусь зачепили мене. Я намагалася їх осмислити. Знаючи різних зірок, які мали шалений успіх на великій сцені, я задавалася питанням, а чи щасливі вони? Мені пропонували заключити серйозні контракти, але були великі ризики того, що контракт з продюсером обернеться залежністю для мене, просто кабалою. Так часто буває з артистами. А я завжди хотіла бути вільною, мати відчуття гідності, захисту, мати сім’ю і відчувати себе щасливою, тому саме так і побудувала своє життя. Цього ж хотіли і мої батьки.
“Таємнича зброя” дідуся та онуків
– Батько був найкращим дідусем для моїх дітей, – продовжує Ірина. – Він дуже чекав на їх народження, але молодшої донечки, на жаль, так і не встиг побачити. Зате він максимально насолоджувався спілкуванням з Єгором та Вітею. З Єгором вони постійно грали у пожежних, тому що сину було дуже цікаво все, що пов’язано з цією професію. А ще у них була “секретна зброя” – вони відчайдушно кидалися подушками, незважаючи на пил та пір’я і явне незадоволення бабусі такими іграми. Вони так радісно сміялися! Саме дідусь вперше вивів обох хлопчиків на сцену. На своєму творчому вечорі він спеціально для Єгора написав тексти, адже тоді онук був його маленьким співведучим. Зараз 14-річний Єгор грає на саксофоні та займається боксом, а 12-річний Віктор – бальними танцями, як і донька Катруся-першокласниця. Хлопці добре пам’ятають дідуся, який їх обожнював та багато чому навчив.
Юрій Градовський – народний артист Ураїни, близький друг Володимира Шинкарука:
– Я побачив Володю десь у 1973 році на першому обласному конкурсі вокально-інструментальних ансамблів, який він вів. Тоді звернув увагу на те, як грамотно він говорить і як тримає увагу публіки. А потім було біля півсотні концертів, де ми обидва виступали. Ми пройшли з ним через “вогонь, воду і мідні труби”, але одного разу-таки посварилися. Ми були членами журі на обласному відбірковому конкурсі фестивалю “Червона Рута” і віддали свої голоси за різних виконавців. І як творчі емоційні люди почали сперечатися, доказувати свою правоту і посварилися. Не розмовляли один з одним біля трьох місяців. А потім зустрілися на якомусь концерті, Володя підходить до мене і каже: “Ти довго будеш на мене дутись?» А я йому: “Напишеш пісню чи класний текст, тоді буду розмовляти”. Це було увечері, а на другий день вранці він телефонує і каже: “Записуй текст”. Це був прекрасний вірш “Всіх, кого я любив і знав…”. Потім він написав музику і з’явилася знаменита “Пісня про друзів”. Так ми помирилися. А взагалі не проходило дня, щоб ми не дзвонили один одному і не спілкувалися.
“Володя був неймовірно працьовитий, як супермашина, яка не ламається”
– Володимира завжди охоче запрошували вести концерти, тому що він не тільки вільно володів будь-якою аудитиорією, але у випадку якоїсь раптової паузи міг вийти з гітарою і прекрасно заповнити цей час, – продовжує Юрій Градовський. – До того ж він був дуже відповідальний, завжди чітко знав, хто за ким виступає і ніколи не користувався ніякими папірцями, а про його пунктуальність ходили легенди. Крім того, він завжди виглядав на всі сто: костюм сидів як влитий, а на брюках обов’язково були гострі складки. Якщо він одягав перед виступом костюм, він вже нікуди не сідав, щоб не пом’яти одяг, навіть якщо до концерту залишалось півгодини. А ще він був неймовірно працьовитий, як супермашина, яка ніколи не ламається.
– Ми всі були вражені його мужністю під час хвороби та відданістю своїй справі, – розповідає пан Юрій. – Ось лише один яскравий епізод, свідком якого я був. Володя тоді вів концерт у Міністерстві охорони здоров’я. Концерт підходив до кінця, ми за кулісами вже почали збиратися, а він сказав, що чекає важливого дзвінка. І тут йому дзвонять, він бере телефон, слухає, а потім запитує: “То це кінець? ” А потім повертається до мене і каже: “У мене онко”. Мабуть, тоді він дізнався про свій діагноз. І в цей момент йому потрібно було вийти на сцену і завершити концерт. Можна тільки собі уявити його стан після жахливого повідомлення, але він вийшов до глядачів з радісною посмішкою на обличчі і продовжив свою роботу, немов нічого не сталося. У цьому – весь Володя. Таких людей неможливо замінити…
Пісні Володимира Шинкарука продовжують звучати, а його творчість і світла енергія живуть у серцях тих, хто його знав і любив.
Юлія Мельничук
