Олексій Кущ проаналізував сучасні геополітичні реалії, де Україна виступає лише одним із об’єктів неоколоніальних практик. У дослідженні розглядаються нові імперські проекти, глобальний контроль над ресурсами та наслідки для міжнародної політики.
“Якщо вас це заспокоїть, то не тільки Україна в цьому світі стає об’єктом найвитонченіших неоколоніальних практик. В світі ренесанс неоімперських проектів: США в контурах Північної Америки, синоцентрична Піднебесна імперія, Російська імперія 2.0., Османська імперія 2.0., Іранська Ось спротиву, Халіфатський арабський проект, Великий Ізраїль, Британський проект, Індійський проект.
Основні альянси та війни будуть відбуватися саме між цими геополітичними гравцями. Вони ж проведуть і остаточну ревізію системи міжнародного права, що склалася після Другої світової війни. І вони ж будуть намагатися сформувати нові правила, а також контури майбутніх основних геополітичних кластерів.
Наскільки це у них вийде – інше питання. Поки що розуміння цих контурів суттєво різниться. Але що їх всіх об’єднує, так це бажання згортати неоліберальний глобальний проект як модель ‘однополярного’ світу.
Звісно, дивно в цій групі країн бачити США, ще нещодавно головного промоутера того самого глобального неоліберального інтернаціоналу, але після перемоги республіканців, шахматна дошка історії перевернута.
Надовго? На один політичний цикл точно. Активність неоімперських проектів – це зовсім не пандемія волюнтаризму в світі. Це політико-економічна закономірність і обумовленість. Діалектика історичного розвитку. Пов’язана вона з новим шостим технологічним укладом і новим довгим кондратівським циклом зростання світової економіки на найближчі 40-50 років, з яких 20 років обіцяє трек бурхливого зростання.
Простими словами, йдеться про те, хто знімете глобальний профіт у 21 столітті. Оскільки та країна, яка домінує в новому технологічному укладі, є і номером один в світовій економіці. А лідерство в світовій економіці забезпечує право на найвищу роль в глобальному ланцюжку доданої вартості, а також право на використання глобального нееквівалентного обміну фіатних (а далі, цифрових) валют на реальні матеріальні ресурси.
Так от, для домінування в новому технологічному укладі, потрібно заволодіти базовим для такого укладу сировиною і мати ключові технології. Але необхідні дві ці опції одночасно. Технології без сировини – це просто мертві патенти. А сировина без технологій – це країна-сировинний придаток.
Третій технологічний уклад – це світ стали і вугілля. Тому нерв двох світових воєн проходив між Німеччиною та Францією в битвах за місцезнаходження вугілля та залізної руди.
Четвертий технологічний уклад – світ нафти. Тому основні війни проходили на Близькому Сході.
П’ятий технологічний уклад – світ електроніки. Цьому укладу відносно пощастило: сировинну базу сформував Китай у вигляді рідкозему. Це сталося в рамках мирної кооперації США та Китаю – модель Кимерики. Але везло далеко не всім. Наприклад, ДРК Конго в рамках Другої конголезької війни у 1998-2003 роках зовсім не пощастило. Там велась широкомасштабна війна за участю армії уряду, повстанців та сусідніх держав (Руанди, Уганди, Анголи та інших). Не допомогли навіть війська ООН. По даній темі можна подивитися два фільми: ‘Відьма війни’ (отримав ряд призів) і ‘Осада Жадовиля’ (про бій ірландських миротворців з переважаючими силами повстанців). У цій війні загинуло 5 млн чоловік – найбільші втрати після Другої світової. Основна причина – колтан або Колумбіт-танталіт (руди танталу й ніобію). Колтан використовується в електролітичних конденсаторах, тобто в електроніці. І він дуже потрібен в рамках п’ятого-шостого технологічного укладів. На жаль, в ДРК Конго зосереджено 80% світових запасів колтана. А ще 60% світових запасів кобальту. Крім того, країна входить в африканський тропічний мідний пояс, маючи великі запаси міді. Плюс алмази. А мідь, кобальт і нікель для п’ятого – шостого технологічних укладів – це як залізна руда для третього – четвертого.
Але шостий технологічний уклад сформував глобальний попит і на інші рідкісні мінерали. Тут і рідкозем, і літій, і титан, і уран, і графіт, і германій. В рамках мирної кооперації ключових геополітичних гравців, поділ цих ресурсів вже неможливий.
Значить, будуть війни і союзи.
Неоімперіалізм – це просто геополітичний інструмент сучасного гіперкапіталізму по контролю за зазначеними вище ресурсами. ‘Не ми погані – світ такий’ – могли б заявити ідеологи нової кластерної фрагментації світу. Саме тому, ми спостерігаємо зараз досить дивні події.
Наприклад, військовий контингент Угорщини в Чаді. Формально – для мінімізації потоку біженців із Сахелю. А реально – для контролю за місцезнаходженнями урану, які потрібні Угорщині в контексті будівництва її нової атомної електростанції. Яку будує Росатом. Тобто навіть маленька Угорщина грає тут свою роль, будучи своєрідним прикриттям для росіян (операції під чужим прапором). І Орбан віддає 14 млн дол (пай Угорщини в Фонді миру), не Україні, а Чаду. В Судані війська уряду (який косвенно підтримується Китаєм і РФ) перейшли в рішучу атаку проти Сил швидкого реагування, спонсорованих ОАЕ. Деблокована столиця Хартум. Сахель виходить з-під контролю Франції – там посилюється РФ, так само як і в Центральноафриканській республіці. Туреччина входить у Лівію, де є нафта. Ефіопія готується ‘прорубати’ коридор до Індійського океану, ведучи переговори з Сомалілендом за підтримки Китаю. До речі, Ефіопія – це єдина африканська країна, яка намагається створити свій імперський проект, нехай і під егідою Пекіна.
Модель синоцентричної китайської імперії – це вакуумна імперська модель. Вона не розширюється, а притягує до себе зовнішню периферію. Її механізми контролю здійснюються, зокрема, за рахунок транснаціональних логістичних, інфраструктурних і транспортних проектів. Наприклад, через контроль портів. Китай вже інвестиційно присутній в 78 з більш ніж 200 африканських торгових портів. Цей контроль за портами забезпечує зростання торгового обороту між Китаєм і країнами Африки: обсяг торгівлі у 2024 році складе $288 млрд (зростання за рік на 6%). При цьому, 60% торгового обороту – це китайський експорт (в основному промислові та споживчі товари), а 40% – африканський імпорт у Китай (в основному сировина). За 25 років товарообіг зріс більше ніж у 20 разів.
Зараз в ДРК Конго знову йде війна. Ця країна почала робити ставку на китайські компанії, в результаті чого, в країну вторглися війська Руанди і на підході армія Уганди (ці країни роблять ставку на західні ТНК).
По великому рахунку, війна йде за те, куди в першу чергу піде кобальт з конголезьких родовищ, видобутого за рахунок дитячої праці. І за те, щоб місцеві влади вже махнули рукою на ООН і почали видобувати колтан у місцевому заповіднику Окапі, який визнаний об’єктом світової культурної та природної спадщини.
У цьому контексті, демонтаж ВООЗ дозволить не звертати увагу на пандемії в країнах, що розвиваються, демонтаж ВТО дозволить влаштовувати торгові війни, а демонтаж ЮНЕСКО та інших структур ООН – знищувати пам’ятники культурної та природної спадщини в бідних країнах заради видобутку сировини й транспортних проектів з його вивезення.
І все це під приводом боротьби з світовою бюрократією, корупцією в міжнародних організаціях і в зв’язку з оптимізацією бюджетних витрат.
Ось тільки контури цього ‘нового, дивного світу’, вас не обрадують.
Як Україна опинилася під загрозою неоколоніальної експлуатації – питання ‘на подумати’. В сучасній світ-системі під словом ‘ми’ мається на увазі одночасно і об’єкт, і суб’єкт нового колоніалізму 21 століття. Світ – це чудовисько дзеркало, в якому з одного боку – кластери успішних країн, а інший – перевернуте відображення бідних сировинних економік.
З якої сторони дзеркала опинитися – це не вибір. Це результат колективного роїнгового інтелекту, успішності систем управління і вибору кожної конкретної нації та її політичних еліт.
На слайді портовий пояс Китаю на африканському континенті.”
