Сьогодні у нашому ліцеї — не святковий день…
День останнього дзвоника, який мав би бути сповнений радості, обіймів, сліз щастя й прощання зі школою, перетворився на день тиші, скорботи й глибокого болю.
Одинадцятикласники, замість святкових фото й квітів, після останнього уроку поїхали на кладовище — до свого однокласника Романа, а також його молодших братика і сестрички — Станіслава і Тамари, які загинули внаслідок нічної атаки.
Вони привезли туди іграшки, листівки… і навіть шматочки торта, бо вчора у Тамари мав бути день народження. Але тепер замість кульок — свічки пам’яті, замість привітань — сльози…
Класний керівник 11 класу провела для дітей останній дзвоник прямо на кладовищі. Без гучних дзвонів, без гучної музики. Але з глибоким трепетом, повагою і любов’ю.
Цей дзвоник пролунає в їхніх серцях назавжди.
Сьогодні ми ще раз відчули, як війна краде не лише життя — вона краде дитинство, юність, свята, спогади, які мали б бути теплими…
Світла памʼять Ромі, Тамарі та Станіславу.
Вони мали бути поруч. І ми ніколи цього не забудемо.
Ліцей №1 імені Густава Олізара Коростишівської міської ради
