Війна забрала життя одного з кращих спортсменів області – 21-річного житомирянина Іллі Ковальова. Він був майстром спорту з сучасного п’ятиборства, членом збірної України, студентом Житомирського державного університету імені Івана Франка. Його ім’я було добре відоме у спортивних колах: сильний, витривалий, сконцентрований — він поєднував рідкісні якості, які формують чемпіона. Іллю чекала блискавична спортивна кар’єра міжнародного рівня, але він прийняв для себе тверде рішення – у серпні 2024 році вступив у лави елітного спецпідрозділу СБУ, а 19 травня 2025 року під час виконання небезпечного завдання на Сумщині загинув через атаки ворожих дронів.
“У Іллі дивно поєднувались дитяча наївність і доброта з рішучістю та відчайдушністю”
Ось що розповіла Вікторія Зелинська-Тищенко – інструктор-методист Житомирської дитячо-спортивної школи “Авангард”, відповідальний секретар федерації сучасного п’ятиборства Житомирської області.
– Сучасне п’ятиборство – дуже складний вид спорту, адже включає у себе плавання, фехтування, біг із стрільбою та верхову їзду. Саме в такому форматі Ілля отримав звання майстра спорту. Спортсмени-п’ятиборці – це еліта спорту, вони різносторонньо розвинуті, сильні і тілом і духом, витривалі, спритні і рухливі. Ілюша неодноразово був чемпіоном України в своїй віковій категорії, призером юнацьких відбіркових змагань, які незадовго до початку війни відбулися у Німеччині. Він мав можливість поїхати на Юнацькі Олімпійські ігри та здобути там перемогу. Крім того, він серйозно займався боксом, що вигідно виділяло його серед інших п’ятиборців.
– Ілюша дуже рано прийшов у спорт, – продовжує пані Вікторія. – Його батько з малечку привчав дітей до фізичних навантажень. Пам’ятаю, що заняття з плавання починалося у 6.45 ранку, і батько підвозив Іллю та молодшу доньку до спортивної школи на тренування, а потім забирав і віз до школи. Батько планував свій робочий час так, щоб допомогти дітям все встигати. Сім’я Іллі – дуже дружня. На всіх змаганнях були присутні батьки, вони вболівали та підтримували дітей, виховуючи з них не тільки спортсменів, а цільні особистості з прекрасними людськими якостями. Першим тренером Іллі був Олександр Вигівський, а потім з ним почав працювати Віталій Тищенко, з яким Ілля виконав програму майстра спорту. Ілля на кожному тренуванні та змаганні викладався на повну. Він фехтував з таким ураганним натиском, якого боялися суперники і не могли протистояти, він просто вибивав шпаги у них з рук. В ньому дивним чином поєднувалась дитяча наївність і доброта з юнацьким максималізмом, рішучістю та відчайдушністю. Думаю, на певному етапі життя Іллі стало замало одного спорту. Він прагнув чогось більшого, складного, по-справжньому ризикового. Саме тому зупинив свій вибір на службі у елітному спецпідрозділі. У 2024 році він став на захист країни, залишивши не тільки навчання в університеті, батьків і друзів, а і свою кохану дівчину, з якою планував своє майбутнє…
– Ілля закрив собою нас і наші домівки, – говорить пані Вікторія. – Він намагався захистити те, що для нього найцінніше. І тому мені дуже боляче, коли я бачу кафе і ресторани, заповнені молодими людьми, які живуть так, ніби війни зовсім не існує. Неможливо змиритися з втратою кращих із кращих, серед яких був цей хлопець.
“Ілля мав авторитет серед юних та дорослих спортсменів”
Марина Чорна – куратор групи Житомирського університету імені Івана Франка, де вчився Ілля, розповіла наступне:
– Ілля провчився на факультеті фізичного виховання та спорту неповні три роки. На третьому курсі він був прийнятий у спецпідорозділ та пішов захищати країну. Це був добрий, ввічливий, миролюбивий, товариський юнак. Він ніколи не хизувався своїми досягненнями у спорті, які були досить вагомі, не тримався окремо від одногрупників, брав участь у всіх заходах, був душею компанії, умів влучно пошуткувати, крім того, був дуже відповідальний і самостійний. Всі мої завдання по предмету виконував на відмінно. Навіть під час своєї служби у спецпідрозділі не раз дзвонив мені і казав, що переживає за іспити, які не може вчасно скласти. Я його заспокоювала і говорила, що головне – повернутися живим додому, а іспити зачекають. Звістка про загибель Іллі стала для всіх нас шоком, непоправним горем, адже він такий молодий! Я була вражена тим, скільки людей зібралось на поховання, його знали і поважали юнаки та дорослі спортсмени, він мав авторитет. Я чула, як його товариші по спецпідрозділу говорили, що він там був найкращий, тому такому молодому хлопцю довірили виконання бойового завдання. Для нас усіх це величезна втрата…
“Ілля був радий, що став членом команди спецпризначенців”
Данило Сич – близький друг Іллі:
– Ілля хотів спробувати себе у спецпідрозділі, і ми багато говорили про його прагнення пройти відбір на службу. Пройшовши відбір, він ділився емоціями та враженнями – йому реально сподобалося. Особливо відмітив колектив. Він був радий, що став членом цієї команди , це було його покликання. Ілля був моїм найкращим другом. Ми пережили разом багато різних моментів, як веселих і сумних. Були тренування, змагання, просто зустрічі, де сміялися до сліз. І були вечори, коли просто сиділи поряд — спустошені, сумні, без слів. З ним було приємно прожити всі моменти життя . На Іллю завжди можна було покластися. Він був щирим, вихованим, чуйним. Вмів підбадьорити, розвеселити, і навіть коли сам був не в кращому стані, допомагав іншим. Поважаю його за те, що в моменти, коли інші мовчали, він вставав і говорив. За його характер, за його лідерство. Він не боявся бути першим. Я щиро вдячний йому за підтримку у найскладніші періоди життя. Він був тим, кого не забудеш…
“Ілля живе у кожному моєму кроці, кожному подиху”
Ліза – кохана дівчина Іллі, досі не може повірити та змиритися з втратою. Ось що вона розповіла.
– У кожної людини є той, хто змінює її життя назавжди. Для мене такою людиною став Ілля — мій коханий, мій герой. Його любов була підтримкою у найважчі моменти. Коли мені було важко — він мотивував, коли опускалися руки — він вірив у мене. Завдяки йому я повірила в себе, почала займатися спортом, працювати над собою. Він став моїм стимулом, моїм прикладом, моїм натхненням. Його не стало, але зникло лише тіло — любов залишилася. Він живе у кожному моєму кроці, у кожному подиху, у кожному рішенні рухатися вперед. Він навчив мене жити з гідністю. І тепер я живу так, щоб бути гідною його пам’яті. Світла пам’ять Тобі, коханий. Герої не вмирають — вони живуть у серцях тих, кого навчили любити…
Ми всі повинні не тільки бути вдячними і пам’ятати героїзм Іллі Ковальова, а і бути гідними його – талановитого і сильного хлопця з відкритим серцем та твердим характером. Вічна слава Герою!
Сніжана Смирнова, газета “Субота”
