За 26 місяців у полоні він утратив будь-яку надію на повернення додому. А ще фізично втратив 48 кілограмів та понад два роки своєї дорогоцінної молодості. Засинаючи, щоночі згадував родину й свою оселю в Бердичеві, а ранок тверезив вже звичними стінами холодної камери в Пакіно. Він відчув на собі всі ті знущання та муки, про які ми могли читати тільки у спогадах дисидентів чи бачити у фільмах — і не вірити в таку жорстокість у реальному житті. Він теж не вірив, поки не потрапив до російського полону. Рятувала в найважчі хвилини лише любов до найрідніших і відчуття обов’язку: витерпіти й повернутися живим.
Командира взводу 139-го батальйону ТрО Арслана Аннаєва звільнили з російського полону 23 липня 2025 року. Захисника зустріли в Бердичеві 30 серпня всією громадою. Він пережив 787 днів неволі: спочатку перебував у російському СІЗО, пізніше — в одній із колоній. Історія командира — це не про безсмертну надію, адже поневоленим вона тільки сниться, у прямому сенсі цього слова, а радше про стійкість духу й почуття обов’язку, які допомогли йому вижити. Попри те, що рана досі не загоєна, та весь час нагадує про недалеке минуле, сьогодні Арслан готовий розповісти про те, що відбувалося з ним протягом двох років.
Шлях зі сходу до Бердичева
Арслан Аннаєв родом з Миколаївщини, кілька років жив у Криму, де й закінчив школу. Згодом переїхав на навчання до Житомирського військового інституту ім. Корольова. Там зустрів своє кохання — бердичів’янку Катерину. Саме вона пов’язала долю юнака з нашим містом, у якому вони почнуть будувати родину та плани на майбутнє.
Арслан не думав про військову кар’єру, хоча після закінчення військової кафедри мав звання молодшого лейтенанта. Та 24 лютого 2022 року, не розмірковуючи, приєднався до лав бердичівських добровольців. Згодом багато хто з них став фундаментом батальйону ТрО.
Раніше ми писали про легендарний бій захисників із бердичівського 139-го батальйону ТрО, у якому троє отримали найвищі військові звання — Героїв України (на жаль, посмертно), а ще двоє потрапили до російського полону. Це було протистояння, де ворог удесятеро переважав наших воїнів. Страшний день нерівного бою викарбувався в пам’яті командира похвилинно. 29 травня 2023 року, залишившись пораненими та беззбройними на позиції, Арслан Аннаєв разом із побратимом Олександром Паламарчуком потрапили до полону.
Голод – найголовніша проблема
Головне, що згадує про полон Арслан сьогодні, — голод, який докорінно змінює людину. Він стає найбільшою проблемою, адже знищує не лише фізично, а й психологічно. За час неволі захисник утратив 48 кілограмів ваги, у стінах російської катівні залишив здоров’я, яке ще довго відновлюватиме вдома.
Спершу його тримали у СІЗО в Старому Осколі Бєлгородської області, де провів кілька місяців. З огляду на подальші події в колонії, командир згадує, що в ізоляторі харчування та медичне обслуговування були кращими. Та не через доброту росіян: у СІЗО вони робили все, щоб полонені не загинули від постійних катувань і допитів. Там Арслану, на щастя, вдалося написати першого листа рідним — повідомити, що живий. Це сталося 15 липня, якраз напередодні дня народження його мами. Писав листи до дому й пізніше, але, чомусь, вони дорогою «губилися».
Після ізолятора полонених відправили до колонії в селищі Пакіно у Володимирській області. Там катували менше, проте голод був постійним. Годували водою з картопляною лушпайкою, називаючи це супом, або клали 4–6 ложок каші з однією скибкою хліба — крупа, звісно, найгіршої якості. Арслан згадує, що тоді він навчився їсти й крихти зі столу, у прямому сенсі слова. Коли єдине, про що ти думаєш – голод, то такі речі перестають здаватися дикими.
«Я чув, що інших полонених обмінювали, проте мені здавалося, що зі мною цього вже ніколи не станеться», — розповідає Арслан.
Без надії на свободу
Камери в колонії були розраховані максимум на шість людей, але росіяни змушували жити в них по 10–16 полонених. Періодично склад людей у них змінювали, щоб ніхто не затримувався надто довго в одній. Так Арслан познайомився з колишнім мером Херсона Володимиром Миколаєнком. Разом з ними перебували й інші військовополонені.
Протягом дня їм заборонялося сідати, тож майже весь час вони проводили на ногах. Увімкнене радіо лунало божевільною для здорового глузду пропагандою. Росіяни для розваги змушували співати гімн рф. Його, звісно, довелося вивчити, аби вберегти не лише власне життя, а й життя побратимів: непокора одного — покарання для всіх.
Єдине, що хоч трохи відволікало від сірих стін та невідомості, — читання. Переважно це була прокомуністична література, від якої в сучасного українця сіпалося око. Радів, коли «Червоний Хрест» передав інші книги. Проте навіть вони не могли бодай на мить повністю відвести думки від жаху й голоду. Минали дні, і реальний світ ставав дедалі примарнішим, ніби його ніколи й не існувало. Засинав — і бачив рідний дім та коханих, а прокидався в холодних стінах колонії, немов у вічному жахітті.
«Колись я бачив фільми, у яких росіян показували дуже жорстокими. Мені це здавалося смішним, бо я не міг уявити таких людей. Реальність виявилася ще гіршою», – ділиться захисник.
Останні два місяці в колонії залишили особливо болючий слід. Разом з іншими полоненими він захворів на коросту. Жодного лікування, окрім ізоляції всіх інфікованих у спільній камері без одягу, росіяни не вигадали. Від постійного свербіння тіло вкривалося ранами — спогади буквально затаврувалися на шкірі захисника.
Неоціненне щастя
У день, коли полонених змусили писати листи про відсутність претензій до рф і повторювати цей текст на камеру, Арслан відчув: можливо, ті примарні сни про рідний дім можуть стати реальністю. Навіть, коли його з іншими українцями везли до дому, він не міг й уявити, що понад два роки жаху нарешті закінчаться. А коли першим вийшов з автобуса, й зробив крок до рідної землі, то відчув тільки одне – неймовірну ейфорію. Зателефонував дружині, мамі, попросив привести йому «Кобзаря», якого таки не встиг прочитати перед полоном.
Тепер захисник знаходить вдосталь часу на улюблену справу й на родину. Повернувшись додому, командир проходить довгу реабілітацію — лікує і тіло, і душу. Нині разом із родиною в Бердичеві намагається оговтатися після двох років жахіть. Поки що точних планів на майбутнє не має, та одне знає напевно: хоче відпочити з родиною, яка невтомно чекала на його повернення.
Ріо-Бердичів
