На Житомирщині перепоховали воїна, якого три роки вважали зниклим безвісти, та рідні досі сумніваються

«Сьогодні у мого сина день народження. Йому виповнилось 28 років. Дуже хочеться привітати днем народження! Любий Вадим, повертайся живий та здоровий. Ми тебе чекаємо». Такі слова опублікувала на своїй сторінці у липні 2024 року мешканка Радомишля Віра Стадченко. Вадима Стадченка-Гальону впродовж трьох років вважали зниклим безвісти. Мама загиблого військовослужбовця каже — тіло її сина переплутали у морзі з тілом іншого військового і поховали у Тернопільській області. А тіло іншого воїна всі три роки залишалося в морзі.

«Спочатку сказали, що син загинув. Через тиждень повідомили, що він зниклий безвісти. Хотіли навіть зробити дезертиром»

– Хочу, щоб про мою трагедію багато людей знали, бо не дай Боже таке пережити, адже ніхто незастрахований від такого. І це, на жаль, не перший випадок такий у частині, в якій служив син, — розповідає мама загиблого воїна Віра Стадченко. — Вадим — мій старший син серед чотирьох дітей. Багато випробувань дала нам доля. Я вже поховала донечку, якій був всього місяць… І чоловіка теж втратила. Тому Вадим допомагав опікуватись молодшими, взяв на себе всю відповідальність. Синочок змалку за все хапався, нікому не відмовляв у допомозі. Мріяв бути священиком, бо з дитинства ходив до церкви, але обрав іншу стежину. Вивчився у Малині на електрослюсаря та електромонтера.

Після проходження військової строкової служби він у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади син воював у зоні АТО на посаді санітара. Не лише рятував інших, а й тримав зброю у руках. Три роки був у тому пеклі. Тоді повернувся до рідного Радомишля, займався комп’ютерами, проведенням інтернет-мережі. Ми почали будуватись, у сина було дуже багато планів. Всі їх зруйнувало повномасштабне вторгнення.

У перший день великої війни Вадим без вагань продовжив боронити країну, адже наголошував, що має досвід і хоче знову бути корисним державі. Син проходив службу у 46-тій окремій аеромобільній Подільській бригаді. Захищав та звільняв Київщину. На початку липня 2022 року на кілька днів приїхав додому. Потім вони вирушили на Херсонщину. Все сталося 25 липня. Як я вже тепер знаю, командири втекли, а Вадим був одним із тих, хто вступив у нерівний бій з росіянами. Це було під Білогіркою Бериславського району. То був ворожий артилерійський обстріл. Син був ще живий, навіть подзвонив мені й сказав, що все добре з ним. Уже тепер розумію, що Вадим хотів попрощатись. Але не зізнався, що отримав поранення, чекав, що їх евакуюють. Проте цього не сталося. Мій син стік кров’ю. Там дуже багато полягло. І досі ще не всіх знайшли. Коли уявляю цю картину, весь час плачу… На честь полеглих в тих краях бійців навіть відкрили пам’ятну дошку.

— Як ви дізналися про загибель сина?

— 27 липня з ТЦК нам принесли сповіщення про загибель сина. Наприкінці серпня повинні були привезти тіло. Ми почали готуватись до похорону. Викопали яму, замовили коровай, купили костюм. Гірко плакала кохана Вадима, з якою він хотів одружитись… Вже й обручки підготував. Проте тіло сина так і не привезли, лише тіла двох його побратимів. Через тиждень нам повідомили, що він тепер вважається безвісти зниклим. Хотіли навіть зробити дезертиром… Тому я розмістила у соцмережах пости, що шукаю сина, додала його світлину. Невдовзі мені подзвонила жінка з Тернопільської області. Вона розповіла, що поховали тіло чоловіка, якого перед тим впізнала, як свого сина. Але у моїй публікації упізнали на фото ланцюжок Вадима. Бо їм його передали з речами загиблого. Тому вони вважали, що поховали не свого сина. Він служив у тій самій бригаді, що і мій Вадим.

«Через чиюсь недбалість сталося так, що тіло сина було поховане у Тернопільській області»

— Як же сталося, що ця ситуація так надовго затягнулась?

— Ми з тією родиною здали ДНК-тест. Результати показали, що на Тернопільщині на 99,99% поховали мого сина. Проте в документах були однакові показники що у мене, що в іншої мами. І взагалі результати мені вручили без конверту, я не довіряла їм. Адже для аналізу брали кістку ребра з того тіла. Проте, де вони взяли ребро, якщо тіло було поховане? Удома було багато речей, яких ніхто не торкався від лютого 2022 року, чомусь їх не брали. Тим паче мені знайомі надсилали фото хлопчини з полону, дуже схожого на мого Вадима. Знаю про полонених хлопців з його роти, одного у травні 2024 року обміняли. І я спілкувались з хлопцями, які забирали з поля бою «двохсотих», вони теж казали, що не упізнали його там серед інших. Тому я продовжувала вірити, що мій син живий. Адже надія помирає останньою. Зрештою, аби добитись правди, дала дозвіл на ексгумацію, аби подивитися на тіло хлопця, яке поховали на Тернопільщині. І здала ДНК на міжнародну кров. На початку вересня 2025 року ми перепоховали Вадима. Проводжали як нареченого.

— Зараз розумієте, через що ж сталась ця плутанина?

— Не знаю. Досі багато питань. Чому у морзі не було бірок, не відбирали зразків ДНК відразу. Тим паче хлопці між собою візуально різні. Як можна світловолосого хлопця сплутати з темноволосим. Той невисокий, худий, а мій Вадим був високий та міцної статури. Але через чиюсь недбалість сталось так, що тіло було поховане у Тернопільській області. Натомість їхній більше трьох років лежав у морзі. Із ним попрощались у серпні цього року.

— Тепер, коли вже обох воїнів поховали, чи заспокоїлась ваша душа?

— Ні, досі чекаю на Вадима вдома, бо все одно серце терзають сумніви, чи то дійсно він. Постійно слідкую за звільненими з полону, може таки впізнаю рідне обличчя.

— Із родиною іншого воїна спілкуєтесь?

— Ні. Ми не знайшли порозуміння. Коли ховала сина, багато батьків інших воїнів приїжджали на прощання, а їх не було. У кожного з нас своє горе, свій біль…

Факти