Підступний ворожий дрон обірвав життя 27-річного житомирянина Михайла Колесника – випускника Поліського Національного Університету. Це сталося 23 грудня 2025 року на Дніпропетровщині. Михайло служив у штурмовій бригаді безпілотних систем і керував дронами, які нищили ворога. Він пішов захищати країну добровольцем, прекрасно розуміючи, що шансів залишитись живим небагато. Його не зупинила навіть любов до дружини і маленького синочка, якого він обожнював.
Михайло умів радіти життю, був веселий, жартівливий, і у той же час допитливий і цілеспрямований. Він вчився на факультеті ветеринарної медицини та тваринництва Поліського Національного університету іпаралельно працював в американській логістичній компанії. Там проявилися його організованість, відповідальність, уміння мислити наперед і приймати виважені рішення. За ці якості пізніше, під час захисту Батьківщини, побратими дали йому позивний «Логіст».
А ще Михайло захоплювався страйкболом, брав участь у змаганнях, де його команда неодноразово виборювала призові місця. Цікавився комп’ютерними технологіями та самостійно вивчив англійську мову. Його життя тільки починалось і амбітних планів було багато, але війна все перекреслила.
“З першого дня навчання ми були разом”
Більше про Михайла розповіла його дружина Олена, яка під час війни була вимушена покинути країну і заради безпеки дитини шукати притулку за кордоном.
– Ми з Мішею познайомились на самій першій парі, коли прийшли до факультету ветеринарної медицини, – розповідає Олена. – Вчилися в одній групі, і з першого дня були нерозлучні. Міша одразу проявив себе як «заводила» та душа будь якої компанії. Він нас смішив до сліз, особливо коли ми затримувались у анатомічному кабінеті. Спочатку у нас з ним було таке собі суперництво по навчанню, наприклад, хто краще засвоїть латинську мову. Але ми з самого початку стали добрими друзями і залишились ними до кінця. Міша активно брав участь у команді КВН від нашої групи. Його головна фішка була в тому, що він міг підняти настрій і розсмішити так, як ніхто інший. Крім того, він завжди вмів підібрати доречні слова, розумів, коли можна жартувати, а коли варто просто помовчати. Він відчував душу людини, був чуйний і коректний.
– Ми дружили три роки, а потім у нас почалися романтичні відносини, – згадує Олена. – У якийсь момент ми зрозуміли, що не можемо жити один без одного, і одружилися. 21 лютого 2022 року обидва захистили свої дипломи, а через кілька днів почалася війна. Ніхто вже і не згадував про випускний вечір, якого ми так чекали. На той момент у нас вже був маленький синочок. Ми жили в Житомирі біля аеропорту, де було дуже небезпечно через постійні прильоти, тому було вирішено, що я з дитиною та родичами маю поїхати за кордон. А на початку 2024 року Міша прийняв рішення піти до ЗСУ. Він повідомив мене про це 8-го березня – ось такий був “подарунок” на свято. Міша був на сто відсотків впевнений у своєму виборі і не слухав ніяких доводів “проти”, навіть нікому не сказав про те, що у нього астма. Він добровільно пішов у батальйон «Вовки Да Вінчі», який входить до складу 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка Сил безпілотних систем ЗСУ. Переконував нас у тому, що може бути корисним армії. Був оператором наземних дронів. Їхня команда спеціалістів була однією з провідних, які контактували безпосередньо з розробниками дронів. Про них писали у пресі, навіть закордонні ЗМІ. Бійці постійно переміщалися з місця на місце, останнім часом він був на Дніпропетровщині.
“Ми розуміли, що кожен день може бути для Міші останнім”
– Міша знав, що ми за нього хвилюємось, тому багато чого замовчував, говорив, що все нормально, – продовжує Олена. – Якщо не міг подзвонити, обов’язково присилав хоча би смайлик, щоб нас заспокоїти. Ніколи не розповідав про жахи війни, які пережив. Він як і інші хлопці, постійно ризикував своїм життям. Ми всі розуміли, що кожен день може бути останнім, тому навіть не будували планів на майбутнє, але в нас жила надія, що Міша залишиться живим. Як потім мені розповіли його побратими, у той роковий день 23 грудня 2025 року вони виїхали з позиції, і коли до безпечного місця залишалось лише кілька кілометрів, їх накрив ворожий дрон. Хтось із побратимів каже, що дрон влучив у машину, хтось говорить, що прямо у Мішу. Не знаю, як все було насправді, але цей дрон відібрав дорогу мені людину, а у сина – батька. Міша прослужив більше півтора року. Про смерть чоловіка я узнала на святвечір і одразу приїхала в Україну, щоб провести його у останню путь…
«Навіть найскладніший матеріал завдяки жартам Михайла засвоювався легко»
Ось що розповіла Тетяна Кот – куратор студентської групи, у якій навчалися Михайло та Олена:
– Михайло вирізнявся відкритістю та тонким почуттям гумору. Він умів доречно пожартувати, завдяки чому навіть складний навчальний матеріал сприймався значно легше. Я викладала в цій групі анатомію тварин, і на заняттях завжди панувала робоча та водночас доброзичлива атмосфера. Практика показала, що теми анатомічного спрямування, подані з елементами гумору, краще запам’ятовувалися студентами.
Олена, його майбутня дружина, була старанною студенткою й ґрунтовно опановувала навчальний матеріал. Михайло ставився до навчання простіше, проте вчився добре й швидко засвоював нові знання. В університеті він також брав активну участь у студентській КВН-команді факультету ветеринарної медицини, до складу якої входили переважно студенти нашої групи… Для університетської спільноти його загибель стала великою та болісною втратою.
“Міша захоплювався страйкболом”
Журналістка поговорила також з Дмитром Дмитруком, який вчився у одній групі з Михайлом та Оленою.
Дмитро згадує наступне: “Міша був дуже щирим, відкритим, добрим. На нього можна було покластися у будь-якій справі. Він заряджав усіх позитивом і хорошим настроєм. Дуже любив тварин. У нього вдома жила собачка з цуценятами, і він зворушливо і дбайливо за ними доглядав. З Мішою було завжди легко і цікаво. Ми двічі їздили відпочивати у Болгарію, жили в одній кімнаті, і за цей час між нами не виникло ні єдиного хоча б маленького конфлікту. Ще пам’ятаю, як Міша захоплювався страйкболом. Він грав у команді з хлопцями, які пройшли через АТО, вони вчили, як грамотно поводитися зі зброєю. Я теж брав участь у цих іграх – було досить важко, але корисно. Війна забрала у мене справжнього друга та Героя, яким я пишаюсь.”
* * *
Вже чотири роки країна тримається завдяки таким відчайдушним і відважним хлопцям, як Михайло Колесник. За мужність і самовіддану службу Михайло був нагороджений відзнакою Міністра оборони України «Залізний Хрест», медаллю «Ветеран війни — Учасник бойових дій», а також нагрудним знаком «За участь у піхотному бою» від 59 окремої штурмової бригади ім. Якова Гандзюка. Земний уклін та вічна слава Герою!
Сніжана Смирнова, народний тижневик “Субота”
