Коли був потрібен — воював.
Коли зник — став зайвим.
Питання безвісти зниклих і полонених в Україні перетворили не на державну справу, а на цинічний експеримент над родинами.
Це вже не лабіринт — це навмисно створене пекло, де людей ганяють по колу, поки вони не зламаються.
Ніхто нічого не знає.
Ніхто ні за що не відповідає.
Немає єдиного алгоритму.
Немає координації.
Немає відповідальних.
Є лише папери. Папери. Папери.
І родини, які роками живуть між «чекайте» і «ми не уповноважені».
Документи губляться. Заяви тонуть. ДНК — «у процесі». Розшук — «у роботі».
Грошове забезпечення. Акти. Діти. Пенсії. Пільги. Спадщина. Майно. Судові й виконавчі провадження.
Це не система підтримки — це механізм добивання.
І на цьому фоні з’являється «пілотний проєкт».
Красиве слово. Зручне. Безвідповідальне.
Нам кажуть: він має розвантажити військові частини.
А тепер скажіть чесно — а що військові частини роблять для пошуку безвісти зниклих?
Бо правда звучить страшно і ганебно:
в/ч обмежуються мінімумом, щоб «закрити питання на папері».
Виплати.
Довідка форми 5.
Витяг з наказу.
Повідомлення родини.
І тиша.
І тепер — найцинічніше.
Під виглядом «реформи» хочуть вивести безвісти зниклих позаштат військових частин.
Фактично — викинути їх із системи.
Як був потрібен — воював.
Як зник — став зайвим.
Ні живий, ні мертвий.
Ні свій, ні чужий.
Це не реформа.
Це юридичне стирання людини.
І що тоді робитиме новий центр?
Шукатиме?
Чи просто оформить ще одну довідку, щоб остаточно зняти з усіх відповідальність?
Бо родини вже чують це в обличчя:
«Ми безвісти зниклих і полонених не шукаємо».
А тепер — не абстрактно.
Особисто. По-людськи. По-живому.
Я — мати. Я народила сина не для папок і форм №5. Я не можу прийняти, що держава шукає відмовки швидше, ніж шукає мою дитину.
Я — дружина. Я засинаю з телефоном у руках і прокидаюсь від кожного дзвінка. А у відповідь чую: «чекайте». Я вже не знаю, чого чекати — дива чи довідки.
Я — донька. Мій тато для країни герой лише на словах. У документах він — «відсутній». У системі — зайвий.
Я — син. Мій батько пішов воювати, бо був потрібен. А тепер його хочуть викреслити, щоб не заважав звітам і статистиці.
І головне питання, яке ніхто не хоче чути, бо воно незручне і страшне:
ДЕ НАШІ ВІЙСЬКОВі?
ХТО ЇХ РЕАЛЬНО ШУКАЄ?
І КОЛИ БЕЗВІСТИ ЗНИКЛІ ПЕРЕСТАНУТЬ БУТИ БАЛАСТОМ…..?
“Як був потрібен — воював. Як зник — став зайвим”
Реклама
Читайте також
