Журналісти «Житомир-Онлайн» проаналізували космічні статки держслужбовців на фоні злиднів мільйонів українців. Чому досвід Європи, де дохід судді прив’язаний до середньої зарплати, ігнорується нашими можновладцями?
– Клітка для Левіафана.
Після заяви депутатки Третьякової про те, що вона є відображенням народу, його частиною, кісткою від кістки. Але чому ж ми сприймаємо депутатів та чиновників скоріше як кістку в горлі народу?
Багато хто з нас дивиться на державу як на Левіафана — величезного, ненажерливого звіра, який тільки й робить, що нам заважає, нас душить, грабує, блокує, вигадує нові податки і витрачає на себе непомірні суми з наших грошей. Держапарат здається нам чужим, вороже налаштованим, паразитом на тілі суспільства. Зараз ми докопаємося до причини.
Поодиноке заклики відмовитися від держави, жити якимось іншим устроєм тонуть в реальності: немає жодних інших устріїв життя суспільства ніж держава. Опції “життя без держави” просто не існує в тривалій перспективі. Держава перемогла усі інші види суспільного устрою. Чесно, еволюційно, по-лібертаріанскі.
Але ж ми бачимо успішні країни — Швейцарія, Данія, Норвегія, Польща, країни Балтії — де чиновник не крадій і не садист, а нормальна людина, яка реально працює на благо суспільства. Там держава не ворог, а інструмент захисту прав громадян. Там бюрократ чесний, ефективний, який не створює а вирішує проблеми суспільства.
Та покладатися тільки на добру волю чиновників — це наївність. Люди скрізь люди: влада спокушає, гроші псують, а без контролю навіть найкращий почне зловживати. Тому в успішних суспільствах не сподіваються на ангелів у мантіях та погонах — вони просто садять цього небезпечного звіра на міцний ланцюг.
І головна ланка цього ланцюга — жорстка сітка зарплат. Чиновники там не можуть отримувати в десятки чи сотні разів більше, ніж середній громадянин. Їхні доходи прив’язані до реального рівня життя людей — через прожитковий мінімум, середню зарплату чи інші показники. Наприклад, суддя в Німеччині в середньому отримує 3400 євро на місяць, а середня зарплатня там 3800 євро.
Зазвичай топ-чиновники успішних країн отримують не більше 5–8 разів від мінімальної зарплати в країні. Я вже наводив приклади США та Польщі. Чому зарплатня чиновника має бути прив’язана до зарплат у приватному секторі? Бо саме чиновники визначають правила гри, які впливають на умови та якість життя всіх громадян. Якщо народ живе бідно — це наслідок праці чиновника і він має це відчувати. Якщо суспільство багате — тоді й держслужбовець може мати гідну винагороду.
Це не благодійність, це механізм виживання. Коли зарплата чиновника залежить від результату його роботи, від того, наскільки добре живе суспільство, звір стає ручним. Він не може вічно грабувати бюджет, бо тоді й сам опиниться на мілині. Це проста, але геніальна клітка для Левіафана. Також розвинуті суспільства слідкують за кількістю чиновників відносно населення.
А в нас? У нас Левіафан без ланцюга. Мінімальна зарплата з 2026 року — жалюгідні 8647 грн, а топ-чиновники (міністри, керівники відомств) спокійно отримують 100–300+ тисяч на місяць з надбавками, керівники Рахункової Палати 500 тисяч, а керівництво Фонду гарантування вкладів 590 000 грн (!!!).
Різниця між мінімалкою і зарплатами топів легко сягає 30–70 разів, а то й більше. Те саме з пенсіями: мінімальна близько 2595 грн, максимальна для звичайних людей обмежена 25–26 тис. грн (10 прожиткових), але судді, прокурори, топ-чиновники отримують спеціальні пенсії та “довічні утримання” — від 100 тис. до 390 тис. грн на місяць. Різниця між мінімальною і максимальною пенсією — 100–165 разів, і ці елітні виплати йдуть саме тим, хто сидить у владі чи був там, тим, хто створив жахливі умови життя для мільйонів.
Звичайно, такий розподіл доходів у суспільстві визначає і якість держапарату. Туди рвуться не ті, хто хоче служити людям, а ті, хто любить статус, розкіш і бачить можливість безкарно збагачуватися. Держава для них — не інструмент, а власна кишеня. Поки ми не надінемо на Левіафана нормальну сітку зарплат — прив’язку топів до реального життя народу, — нічого не зміниться. Звір і далі буде жерти свій народ.
Ми вже дійшли до війни, втрат людей та територій, а держапарат продовжує вигризати внутрішні органи суспільного організму. І оскільки в народу немає жодних інструментів впливу на держапарат, на парламент, на суддів – суспільство котиться до катастрофи. Населення за 35 років зменшилося удвічі, а держапарат розрісся до 2-3 мільйонів осіб.
В армії, попри постійне збільшення доходів бюджету, постійний дефіцит озброєння, транспорту, захисних споруд. Зарплати військових в рази менші за зарплати державних паразитів. Підрозділи постійно оголошують збори, а чиновники всіх рівнів займаються благоустроєм та озелененням. “Прозорро” стало зразком схематозу та фіктивних оборудок.
В який момент паразит відчує, що жерти більше немає чого? Що суспільний організм вже немає сил його годувати? Це станеться?
Павло Себастьянович
