Державний університет «Житомирська політехніка» відомий в Україні та за її межами. Тут працюють люди, чиї біографії більше схожі на пригодницькі романи, ніж на академічні резюме. Один із них — геолог-алмазник, доктор геологічних наук, професор Віктор Підвисоцький. Людина, яка знає ціну алмазам і ціну ілюзіям про багатство, яке вони нібито приносять.
Наука без кабінетів
Геологія — одна з небагатьох наук, де дисертації пишуться не в кабінетах, а «в полі». І під цим словом рідко ховаються комфортні умови. Савани Анголи, непрохідні джунглі Гвінеї, Бразилії та Лаосу, де гроші не мають значення, алмазні копальні Танзанії, де за межами табору починається територія повної невизначеності й легко можна втратити життя, — це і є робоче середовище доктора Підвисоцького. Він провів роки в таких експедиціях, тому його ставлення до відпочинку позбавлене романтики.
— Найкращий курорт — це вдома. Бо все інше — це робота, — каже він журналістці газети “Субота”.
В Анголі, де на момент пошукових робіт щойно завершилася багаторічна громадянська війна, йому довелося вести вантажівку вузьким проходом серед мін: місцевий водій відмовився ризикувати. Він доїхав до місця розвідки алмазів і повернувся своїми ж слідами. Як зізнається професор, не без холодного поту. У Танзанії він брав участь у переговорах щодо купівлі алмазів у регіоні, де сама атмосфера просякнута ризиком: поруч із коштовним камінням завжди присутні погані хлопці, зброя і великі гроші.
Парадокс багатих надр
Досвід роботи в різних країнах сформував у Віктора Підвисоцького розуміння: природні ресурси самі по собі не роблять країну багатою. Зокрема, Гвінея, в джунглях якої йому доводилося працювати, маючи колосальні запаси бокситів, золота та алмазів, залишається країною, де люди живуть на один долар на день. Зімбабве, багата на золото, поліметали та платинові руди, — одна з найбідніших країн світу. Демократична Республіка Конго, де зосереджені величезні поклади корисних копалин, десятиліттями перебуває у стані війни та гуманітарної катастрофи.
— Це економіка «на вивіз»: ресурси йдуть, а гроші від їх продажу осідають на закордонних рахунках, — пояснює він.
Колоніальний тип економіки, за його словами, частково проглядається і в Україні. Країна з потужним ресурсним потенціалом досі не змогла перетворити його на добробут громадян і ще до війни демонструвала ВВП трохи більше 4 тисяч доларів на душу населення — менше, ніж в Анголі. Це і є економіка «на вивіз».
— Наявність ресурсів — ніщо. Важливо, хто і як ними розпоряджається, — переконаний доктор Підвисоцький. — Наприклад, Ботсвана, за африканськими мірками небідна країна, найбільше у світі видобуває і продає необроблені ювелірні алмази. Але основні прибутки отримують економіки Ізраїлю та Бельгії, де рівень ВВП на порядок вищий.
Україна без «алмазної лихоманки»
В Україні алмази є, але їх промислове значення мінімальне. Йдеться про дуже дрібні кристали, які трапляються, зокрема, в річках басейну Дніпра.
— Їх видобуток нерентабельний, — пояснює професор.
Це лише підтверджує його ключову тезу: ставка на сировинні ресурси не може бути стратегією розвитку.
— Головний ресурс нашої країни — інтелект і технології, — переконаний він.
Як ми писали раніше у матеріалі про неоколоніалізм, світові імперії досі ділять ресурси та змінюють геополітику, залишаючи бідним країнам лише виснажену екологію. За словами професора, це економіка «на вивіз», елементи якої проглядаються і в Україні. До повномасштабної війни наша держава з її потужним ресурсним потенціалом демонструвала ВВП трохи більше 4 тисяч доларів на душу населення — менше, ніж в африканській Анголі.
Небезпечна робота без великих грошей
Попри близькість до золота й алмазів, геологи рідко стають багатими людьми. Причина проста: вони працюють на тих, хто володіє капіталом. Їхнє завдання — оцінити перспективи території, а не отримувати прибуток. Пошукові роботи потребують колосальних зусиль, але не дають швидких дивідендів.
— Ми оцінюємо потенціал ліцензійної площі щодо наявності родовищ. Видобувають інші. У деяких випадках моя задача — оцінити ресурс конкретного родовища. Наразі з 2014 року я є геологом-консультантом невеликої компанії, яка видобуває розсипні алмази у штаті Мату-Гросу в Бразилії, — каже Підвисоцький.
Як насправді шукають алмази
Особливість методики пошуку алмазних родовищ полягає в тому, що геологи шукають не самі алмази, а їхніх «супутників». Головні орієнтири — піропи, криваво-червоні гранати, яких у кімберлітових трубках у тисячі разів більше. Саме вони сигналізують: десь поруч можуть бути алмази.
Самі алмази формуються на глибинах 200–300 кілометрів у мантії Землі за умов колосального тиску й температури. Мільйони років вони залишалися прихованими, поки древні глибинні вулкани не винесли їх на поверхню. Згодом річки розмивали кімберлітові породи й переносили кристали, формуючи розсипні родовища. У цій складній системі закономірностей і випадковостей геолог орієнтується за ледь помітними ознаками.
Між Африкою і Лаосом
За роки роботи Віктор Підвисоцький побував у країнах Африки, Азії та Південної Америки. Але найбільше його вразив Лаос — не ресурсами, а людьми.
— Вони задоволені тим, що мають, і не страждають через те, чого не мають, — каже він.
В Африці — інший досвід: важка праця поєднується з дивовижною життєрадісністю. Люди працюють під палючим сонцем, співають, сміються й зберігають внутрішню легкість. Водночас тривале перебування в таких умовах вимагає витривалості: через кілька місяців виникає бажання повернутися додому.
Університет і реальність
У Житомирській політехніці Віктор Підвисоцький викладає понад двадцять років. І за цей час він бачить тривожні зміни.
— Бажання отримати диплом є. Бажання отримати знання — не завжди, — каже він.
Війна та соціальна нестабільність лише посилили цю тенденцію. Але навіть зараз у аудиторії знаходяться ті, заради кого варто працювати.
— Якщо після лекції є кілька запитань — значить, працював не дарма.
Головний ресурс
Геологи рідко стають публічними фігурами. Вони не формують інформаційний порядок денний, але саме їхня робота лежить в основі майбутніх економічних рішень. Вони першими приходять у регіони, куди згодом заходять інвестиції.
За десятиліття роботи Віктор Підвисоцький зробив чимало професійних відкриттів. Але його головний висновок виходить далеко за межі геології: ресурси самі по собі нічого не гарантують.
— Потрібно інвестувати в знання і готувати нове покоління фахівців, — наголошує він.
Сьогодні його «поле» — університетська аудиторія. І саме тут вирішується питання, від якого залежить майбутнє країни: чи залишиться Україна експортером сировини, чи стане державою, де головний капітал — це люди.
Сніжана Вечір, газета “Субота”
🔔 Бажаєте знати більше про видатних житомирян та розвиток регіону? Обирайте зручний формат: сповіщення у Telegram або стрічка Facebook.
