Квиток на купу вугілля: як житомиряни їздили у вантажних трамваях між руїнами після німецької окупації. ФОТО

Після жахливих боїв житомиряни купували квитки, аби проїхатися на купі вугілля у вантажному вагоні, або йшли пішки вздовж зруйнованих колій, щоб пересісти на інший трамвай. Друга світова війна ледь не знищила транспортну мережу міста, перетворивши депо на згарище, але трамвайники відродили її фактично з попелу.

Війна стрімко увірвалася в місто 22 червня 1941 року нічними авіанальотами. Будівлі в центрі та на околицях перетворилися на руїни, багато житомирян загинуло. Вже на початку липня Житомир опинився під німецькою окупацією, яка принесла не лише руйнування інфраструктури, а й жорстокий терор.

Окупація: вагони без вікон та вбитий машиніст

Окупанти не церемонилися ні з людьми, ні з комунальним майном. За спогадами О. Шмергальського, у перший же день окупації німці без жодної причини застрелили в депо вагоновода Бабуцького. Більшість трамвайного обладнання вивезли до Німеччини або в інші міста окупованої України. Те, що не змогли забрати — просто знищували.

Спочатку німці використовували трамвай виключно для власних потреб. Вони добудували вантажну лінію, побудувати яку радянська влада планувала ще в 1934 році, та возили нею вугілля від залізничного вокзалу до електростанції на березі Тетерева. Для цього пасажирські вагони варварськи переобладнали, просто вирізавши в них вікна.

Згодом окупаційна адміністрація спробувала відновити пасажирський рух. Газета «Голос Волині» восени 1941 року навіть опублікувала ціни на проїзд: квиток від Міськлікарні №1 до Соборної площі коштував 50 копійок, а до Богунії — 25 копійок. Для економії ресурсів Чуднівську та Московську лінії закрили, а контактний дріт демонтували.

Терор та фільтраційний табір на Богунії

Але найстрашнішим ударом для міста став людський вимір окупації. Більшість єврейського населення загнали у гетто в районі сучасних вулиць Леха Качинського та Кафедральної, звідки виводили на показові вбивства на Сінну площу.

На території Богунії, на місці військового містечка, німці розгорнули фільтраційний табір «Шталаг-358». Там утримували червоноармійців, які потрапили в полон у перші місяці війни. Смертність у таборі становила до 40 осіб щодоби. В певний момент кількість полонених перевищувала населення всього Житомира, яке тоді налічувало близько 42 тисяч людей.

«Раціон складав пів літра води на людину і 100 грамів проса. І цих людей використовували на дуже важких роботах. Зокрема, вони будували трасу Житомир-Бердичів. Але найстрашніша праця була на Соколівському кар’єрі, де вони вручну добували каміння», — розповідає Юрій Колокольцев, історик та голова громадської організації «Спокута».

Парадокс 1943-го: кропивницький трамвай у Житомирі

Цікавий історичний парадокс стався під час відступу німців. Зазнаючи поразок на сході України у 1943 році, окупанти перевезли з тодішнього Кіровограда (сучасний Кропивницький) приблизно 8 двовісних трамвайних вагонів до Житомира. Трамвайна система Кропивницького була настільки знищена під час боїв, що німці вирішили віддати вцілілі ресурси туди, де ще залишалася надія на логістику.

Квиток на купу вугілля: як місто поверталося до життя

Остаточне звільнення Житомира відбулося 31 грудня 1943 року напередодні Нового року. Місто лежало в руїнах. Перед новим директором трампарку Петром Логвіновим та головним інженером Ч. Уроде постало надскладне завдання: розчистити вулиці та запустити транспорт.

Вже 16 січня газета «Радянська Житомирщина» гордо звітувала, що колектив розпочав підвіску контактного проводу, обіцяючи пустити перші вагони 25 січня. І вони це зробили. На лінії вийшли 2-3 пасажирські трамваї та 4 вантажні, що возили вугілля на електростанцію.

Ветерани трамвайного управління згадують ті дні з усмішкою крізь сльози. Вагоновод Надія Ткачук розповідала, що вантажні вагони часто брали пасажирів. Ті, хто не боявся забруднити одяг, купували квиток у кондуктора, сідали прямо поруч із купою вугілля і їхали у справах. Замінити вантажні трамваї вдалося лише у 1953 році, коли до електростанції проклали повноцінну залізничну гілку.

Розірвана лінія та піші переходи

Відновлення Вільської лінії перетворилося на справжній квест. Ділянка між кладовищем і Червоним провулком була настільки знищена снарядами, що трамваї там ходити не могли. Маршрут розірвали надвоє: один вагон їхав із Центру до кладовища, а інший — від Червоного провулка до Панчішної фабрики.

Пасажирам доводилося виходити біля кладовища, йти пішки вздовж розбитих колій, а біля млина сідати у старенький дореволюційний вагончик. З’єднати лінію вдалося лише в 1948 році завдяки спільним зусиллям трамвайників, курсантів та працівників місцевих заводів.

До 1950 року місто відновило лінію на Московській (нині Небесної Сотні) та отримало вживані, але такі необхідні вагони з Києва та Дніпра. Для того, щоб це відновлення стало можливим, 47 працівників житомирського трамваю взяли зброю в руки і пройшли бойовими шляхами Другої світової війни, отримавши ордени та медалі за відвагу. Без їхньої жертви історія житомирського транспорту могла б закінчитися у руїнах сорокових років.

З матеріалів Георгія Мокрицького