Мій син Ілля Чернілевський і син відомого поета Станіслава Чернілевського, творчість якого вивчають наші діти в школі, поет, музикант, воїн, боєць 110 бригади загинув 7.05 в районі Авдіївки.
Непідготовлених бійців, які пройшли так зване “навчання” 2,5 тижні, одразу кинули на Донбас.
У нас є зовнішній ворог і є внутрішній, хитрий, замаскований під патріота, підступний. Це негідники у командуванні наших ЗСУ, гнила і корумпована система. Коли Ілля потрапив у військову частину на навчання, він був вражений, який бардак там коїться, яке цинічне ставлення до людей. У військовій частині не було елементарних умов – і це тил, Черкаська область. Вночі їх через кожні 2 години піднімали на шикування і “нарізАли” зі слів Іллі якісь абсолютно безглузді завдання. Іллю хотіли призначити командиром бойової машини, він відмовився, бо бачив ту машину вперше в житті, а ще ж мав відповідати за бойовий екіпаж. Нагадую, Ілля не служив до того у війську. Військових квитків не видали, видали папірчики про те, що вони закріплені за певною частиною, бо нібито бланків не було (нагадую – вище керівництво за рік знало, що буде війна). Добре, що Ілля мені завбачливо вислав фото цих “документів”, а то б я ще через суд доводила, що він узагалі був на війні. Довідки ж про те, що хлопці воювали на передовій, їм тільки обіцяли видати, але не видали. І заплатили спершу 8000, а потім 30 000 (замість 100 000, як мають платити бійцям на передовій) і навіть ті гроші доводилося вибивати. Ніхто із хлопців не воював за гроші, але в них полишалися рідні –дружини, діти, яким треба було на щось жити.
Воїни 110 бригади не раз протестували проти нелюдських умов і злочинних дій командування. Їхні відеозвернення є на Ютубі. Зовсім недавно я публікувала пост бійця цієї бригади Андрія Семиноженка, там досі все жахливо – і у плані забезпечення елементарних умов, і у плані озброєння.
Командира бригади усунули з посади і нібито почалося розслідування. Чи так це насправді і чи його покарають, ми ніколи не дізнаємося.
Жорстокі бої в тій частині Авдіївки велися ще з березня-квітня, там полягло сотні бійців. Артилерійської підтримки наші солдати не мали, про це вони також свідчать у своїх відеозверненнях. 4 травня було невелике затишшя, і тоді вдалося вивезти з тих позицій останки кількох бійців, що загинули там у квітні. За свідченням бійця, з яким я спілкувалася, вони і командування тиждень спостерігали, як ворог заводив важку артилерію. Питали в командування: “Що нам робити? Чим ми будемо відбиватися?” – “Спостерігаємо” – була відповідь.
За кілометр від того страшного місця стояли професійні військові – окремий батальйон 503 морської піхоти. 5 травня вони знялися і тихенько кудись перемістилися, а 6 травня почалося пекло, і в окопи з самими автоматами проти артилерії послали непідготовлених бійців.
Далі. Може, пригадуєте, коли обірвався зв”язок з сином, я написала таке: “офіційно зниклий безвісти, серед поранених і загиблих немає”. Це я тоді сильно погарячкувала щодо “офіційно”. Так мені сказав по телефону Максим Балаценко – так званий цивік – відповідальний за військово-цивільну співпрацю.
Про обставини і навіть час смерті мого сина мені розповіли троє свідків, його побратими і лейтенант, що був тоді на позиції, таку саму інформацію по телефону через свої канали отримав мій брат-військовий, і ще один мій знайомий дзвонив у частину і йому сказали “Ілля загинув від вибуху міни”. Але!!! Минуло понад 2 місяці, а з частини не надійшло жодного сповіщення про Іллю.
За законом щодня ведеться облік особового складу, командир пише рапорти про наявність-відсутність бійців. Якщо боєць відсутній, його мають шукати 15 днів, і після того прислати сповіщення рідним. Є мої офіційні заяви у військомат, Міноборони, поліцію. З поліції подзвонили одразу, взяли зразок ДНК і відкрили кримінальне провадження. Ледве змусила військомат дати запит у частину, відповідь : “ведеться слідство”. Яке слідство ви ведете понад 60 днів, коли й так усе знаєте??? Письмових відповідей не дають. Я надіслала скарги куди тільки можна про бездіяльність керівництва частини А4007, командир Микола Чумак, але не маю особливого оптимізму щодо цього. Та заради Іллі, пам”яті про нього, я боротимуся. Не дозволю просто згноїти сина. І таких, як я, тисячі.
Ви, мабуть, чули з телевізора, які негідники росіяни, кидають тисячами своїх на убій, не жаліють людей, не забирають поранених і загиблих, щоб не обліковувати їх, не платити компенсацій, а ми такі зайчики, такі людяні, ми своїх бережемо. То знайте – це брехня, ЗСУ чинять так само, не присилають сповіщень, приховують втрати, не вивозять поранених. Коли хлопці копали окопи на початку травня, вони викопали десятки наших загиблих бійців, вже зотлілих, ніхто їх не забирав.
Тепер у районі тієї проклятої Авдіївки лежить і мій син в окопі, і я терпляче чекаю, коли туди буде доступ (це досі небезпечна зона), коли можна буде його ідентифікувати і поховати. Але для держави, для України, за яку він віддав життя, він ніхто, його нема і не було.
Ви спекулюєте на патріотизмі наших чоловіків, на їхніх шляхетних намірах, сподіваєтеся на безкарність. Але ми ще поборемося.
Кілька скрінів нижче. Прошу ваших репостів.
