Історія ця розпочалась ще років десять тому, і про проблему знають уже чи не всі відповідальні працівники правоохоронних органів та комунальних служб, але журналістам про неї розповіла жителька вулиці Олімпійської лише минулого понеділка, завітавши до редакції особисто.
Вона вважає, що сусіди незаконно закрили в’їзд у спільний двір і тим самим позбавили її та ще однієї сусідки можливості щось завести, і навіть просто заходити до своїх осель стало вельми незручно. А ще сусіди викопали вигрібну яму прямо під її будинком, тож він дав тріщини, в приміщеннях цвіль, а воду з її свердловини тепер неможливо пити.
Щоб зрозуміти суть проблеми, довелось поїхати до мікрорайону, добре знаного раніше під назвою Піски. Тут колись жили тільки євреї, і, можливо, саме ці криві вулички колись Оноре Бальзак назвав такими, що танцюють польку.
І це не просто літературний відступ від теми, а, навпаки, факт, який допоможе зрозуміти суть проблеми. Адже якщо хати-мазанки бідних євреїв вже давно зрівнялись з землею, а на їхньому місці збудували нові оселі, то будинки багатих євреїв чекала зовсім інша доля.
Саме такі два будинки під номерами «2» і «4» збудували більше ста років тому на початку вулиці, яка нині носить ім’я Олімпійська, раніше називалась Сабурова, а до того була Глухою. Цегляні будинки з традиційної в Бердичеві білої глини, яка потім стає сірою цеглою, з численними різьбленими елементами. Вони, напевно, колись були окрасою цього мікрорайону, поставши на горбочку та здіймаючись над низенькими мазанками.
Невідомо, які тоді були будівельні норми і правила, але відстань між будинками цілком дозволяла окремим родинам відчувати себе достатньо відособленими, а місця для проїзду коней та бричок (а такі без сумніву були в господарів цих будинків) вистачало, як і для їх вигулу чи стійла.
Але потім історія повернулась, багатих більше не стало, і великі будинки розділили по кімнатках представникам пролетаріату. Нові мешканці спочатку тулились в цих кімнатах, але зі збільшенням родин стали думати, як збільшити житлову площу. Саме тому в різні боки від первинних будинків з роками повиростали прибудови, які і скоротили місця для заїзду в двір з фасаду вузесенької вулиці.
Одну з таких прибудов зробила і жінка, яка тепер скаржиться на сусідів. Та поки між будинками не було паркану по фасаду вулиці, можливість заїзду все ж залишалась. Але в 2016 році сусіди з другого будинку поставили металевий паркані, весь спільний проїзд опинився у їхньому володінні, і на ньому ж вони викопали вигрібну яму.
Після приїзду численних комісій жінкам з четвертого будинку все ж вдалось відвоювати собі один метр проходу під будинком, і нині вони разом користуються цим вузьким і не зовсім зручним пішохідним проходом. Третій сусід з їхнього будинку забрав собі прохід з іншої сторони і тепер не погоджується навіть розпочинати процес оформлення спільної земельної ділянки, бо йому і так добре.
Хоча за роки журналістської діяльності доводилось зустрічати багато сусідських конфліктів: за межу, за гній, за гілля дерев, але цього разу я не побачив можливості його спокійного вирішення, тому й порадив нашій героїні звертатись до суду.
Та вона хоче, щоб без судових витрат, без її клопоту ХТОСЬ вирішив їхній конфлікт. Хтось витребував усі документи в усіх сусідів, хтось дослідив дозволи на прибудови, хтось перевірив вигрібні ями, хтось розібрав паркан і забрав величезну сусідську собаку з-під її вікна.
Колись у євреїв подібні конфлікти вирішував рабин, чи не було б ефективним повернутись до такої практики?
Олександр Доманський, Ріо-Бердичів
