5 листопада в Домі української культури у Житомирі відкривається виставка “Відродження з попелу” житомирянки Інни Лібович. Це нова персональна експозиція мисткині, виконана у стилі петриківського розпису.
В ефірі Українського радіо Житомир Інна Лібович розповіла редакторці Наталії Кулініч про підготовку до виставки, на якій знайшли місце художні символи відродження та надії.
Також художниця повідомила, що проводить арттерапевтичні заняття з малювання для поранених захисників та матерів загиблих військових. За її словами, ці зустрічі допомагають учасникам відволіктися від болю й тривоги та знайти радість у творчості.
Як і чому, не маючи художньої освіти, ви почали малювати петриківку?
Мій шлях до петриківського розпису був і довгий, і дуже неочікуваний для мене самої, бо я закінчила фізико-математичний факультет, викладала математику в школі, а після здобуття другої освіти працювала у страхових компаніях. Але мені весь час чогось не вистачало. Коли я поверталася з роботи додому, то відчувала, що ніби я не роблю нічого важливого, що мала б робити.
В журналі “Колесо життя” я якось прочитала статтю про духовне зростання людини. І це мене так надихнуло, що я написала заяву на звільнення, ще не знаючи, куди піду. Але розуміла, що треба зробити цей крок. Це привело мене до дуже гарного вчителя, Тамари Вакуленко, викладачки петриківського розпису, заслуженої майстрині України. В неї я змогла навчитися малювати справжню петриківку. Тобто не сувенірну продукцію, а ту петриківку, яка несе в собі дуже багато сакральних змістів. І це, мабуть, було те покликання, до якого я йшла. Я побачила, як воно мене саму рятує.
Інна Лібович
А як ви зрозуміли, що можете ділитися цим арттерапевтичним досвідом з іншими?
Коли почалася війна, в мене був величезний біль на душі, тому що з початком війни коронавірус забрав моїх батьків: спочатку пішов батько, а потім мама. Було дуже важко. Я не знала, як із цим упоратися, але продовжувала ходити на роботу. І тоді з’явилася думка — показувати людям те, що може хоча б на певний час відволікти від внутрішнього болю. Я працюю художницею у бібліотеці, де веду гурток для жінок поважного віку. Але мені також дуже хотілося допомагати й переселенцям, які переїхали до Житомира після початку повномасштабного вторгнення, бо їм дуже важко, тому треба їх згуртувати. Я дуже вдячна директорці бібліотеки Ларисі Харчук, яка допомагала мені у цьому.
Наступна моя думка була — почати викладати для мам військових. Я познайомилася з директоркою департаменту соціальних служб Житомира Ольгою Юрченко. Вона з фахівцями організовувала заняття для матерів загиблих військових. І я долучилася до роботи.
На першому занятті я була шокована — жінки говорили про свій біль, було багато сліз. Потім навіть психологи зазначали, що не бачили такого терапевтичного впливу на своїх заняттях, як після нашого сеансу малювання. Уже під час заняття учасниці починали усміхатися, раділи своїм успіхам і несли додому листівки, які створили власноруч — обережно, щоб фарба не розтеклася. Тоді я зрозуміла, що справді можу допомагати. Пам’ятаю, що в той день я йшла з роботи такою щасливою, якою ніколи в житті не була. Я усвідомила, що допомагаючи іншим, сам стаєш щасливим.
Заняття з арттерапії
А чим особлива арттерапія із пораненими військовими? Як проходять ці заняття?
Я дуже хотіла займатися з пораненими, але не знала, як це організувати. І у 2023 році, коли мені запропонували розписати у стилі петриківки військовий снаряд, я дізналася, що арттерапевтичні заняття проводять на платформі громадської організації “Дім ветерана”, яку очолює Юлія Толмачова. Я була дуже рада долучитися.
Кожне заняття там запам’ятовується особливо. Ти приходиш, а перед тобою — чоловік, який бачив смерть поруч, який, можливо, втратив кінцівки, і йому боляче — фізично й морально. Звичайна перша реакція — “не хочу”, “не буду”, “не чіпайте”. Але потім, коли він починає малювати, душа поступово оживає. Я не знаю, як саме це відбувається, але вдається знайти потрібні слова, щоб людина відкрилася. І тоді з’являється інтерес, захоплення, усмішка. Уже немає “не хочу”, натомість чути — “допоможіть”, “а коли ви ще прийдете?”. Ці слова для мене є найдорожчими.
Заняття з арттерапії
Наскільки швидко відбуваються ці зміни?
Це завжди індивідуально. Іноді достатньо одного заняття, щоб людина розкрилася, щоб щось у ній змінилося. Є військові, яких я пам’ятатиму все життя. Вони настільки креативні, з гумором, з таким світлим поглядом, що здається, ніби ми вже живемо не під час війни, а після нашої перемоги. Від них іде неймовірна енергія. А буває так, що людина приходить багато разів. Пам’ятаю одного пораненого: він приходив, просто сідав поруч і дивився, як я малюю. І я сварилася трохи жартома на нього, мовляв — “малюйте разом зі мною”, а він відповідав: “Ні, мені просто добре дивитися, я такого релаксу давно не відчував”. І це теж було терапією. Бо навіть спостерігати за процесом творчості — вже лікує.
Заняття з арттерапії
Чи є щось спільне у кольорах чи сюжетах, які обирають військові? Можливо, вони якось відображають те, що пережили?
Так, кольори справді показують, у якому стані перебуває людина. До деяких художників, які також проводять арттерапію з військовими — Дмитра Михайловського, Олени Букати, — навіть приходять психологи, щоб поспостерігати, які відтінки обирають воїни. Але в мене кардинально інший підхід. Я сама пропоную військовому намалювати щось дуже яскраве, гарне, щоб людина переключилася на іншу тему. Хтось з психологів може зі мною не погодитись, але моя думка наразі непохитна, тому що я бачу, як військовий, який, я думаю, вибрав би якусь важку картинку з домінуванням чорних тонів, малює квіти, ще й дуже пишається цим. Я бачила, з якою гордістю хлопці потім показують ці намальовані ними квіти. Мабуть, це мій спосіб викладання, коли я хочу відірвати людину від того болю, який вона відчуває, і занурити в щось таке, від чого її душа бодай 2-3 години перебувала б в радості буття. Це, мабуть, основне, що я хочу, щоб відчували ці люди.
Заняття з арттерапії
Заняття з арттерапії
Які сенси ви вклали у вашу нову виставку “Відродження з попелу”? Чому варто її відвідати?
Підштовхнув мене до виставки один мій малюнок, який народився дуже спонтанно. Зазвичай у кожної моєї роботи є сюжет, я відчуваю, які кольори хочу взяти, продумую палітру. Це завжди щось, що йде з душі. Петриківський розпис особливий саме тим, що його неможливо створити механічно. Якщо не бачиш цієї краси всередині себе, то й не зможеш її передати.
Одного дня я намалювала роботу, якої не задумувала. Сам собою народився сірий як попіл фон цієї картини, і я її продовжувала малювати, наче в якомусь потоці. І коли я її закінчила, то побачила на полотні сакральне дерево життя — петриківське, на тлі згарища. І коли я це усвідомила, аж мурахи побігли по шкірі, тому що таке відродження, я думаю, переживають зараз багато людей. І дай Боже їм пережити це, встати з колін, відродитися з попелу. Для цього треба мати велику силу. Я дуже хочу, щоб з цього попелу мали змогу відродитися багато людей, з якими я займаюся. А ще я дуже сподіваюся, що це гарне дерево життя, дійсно, розквітне в нашій країні, коли вона з перемогою закінчить цю війну.
Картина Інни Лібович
